— Значить, патруль вас проґавив, коли ви підійшли до колонії? — спитав Дзвіночок.
— Аж ніяк не проґавив! Спочатку патруль натрапив на наш слід, і капітан Горицвіт послав до колонії гінця— скорохода з повідомленням, що троє чи четверо кролів рухаються до Ефрафи з півночі. Захопивши нас, цей Горицвіт привів нас до канави, в якій була цегляна труба, — це і є вхід їхньої колонії. Там капітан Горицвіт передав нас іншому капітанові, а сам вернувся на поверхню, бо строк його патрулювання ще не скінчився. Нас одвели до великої нори й веліли влаштовуватись.
У норі було багато кролів. Слухаючи їхні розмови й розпитуючи їх, я багато чого дізнався. Мені пощастило подружити з однією кролицею на ім’я Хізентлай — Сяй— роса. Я розповів їй про наші труднощі та про те, чого ми сюди прийшли, а вона розповіла нам про Ефрафу. Я сказав їй: «Все це жахливі речі! Невже тут так було споконвіку?» Вона відповіла, що так було не завжди. Мати розповідала їй, що колись колонія була в іншому місці й набагато менша. А тоді прийшов генерал Звіробій, примусив усіх переселитися до Ефрафи і, розробивши цілу систему маскування, вдосконалював її доти, доки безпека ефрафанців стала така гарантована, мов у зірок на небі. «Кролі тут помирають здебільшого від старості, якщо не гинуть від зубів та кігтів Оусли, — сказала вона. — Але найбільша та біда, що колонія нині страшенно перенаселена. Рити нові нори забороняють, а коли й дозволяють, то тільки під наглядом Оусли, вигрібаючи по жмені в день, бо ж, бачте, все треба десь ховати! Більшу частину життя ми нидіємо під землею. Чомусь у нас забагато кролиць, а кролів — замало. Через таку тісноту й препогані умови чимало кролиць не приводять виводків, але й піти геть їм не дозволяють! Днями нас кілька подруг звернулося до Ради з проханням дозволити нам піти й заснувати нову колонію в іншому місці — десь далеко звідси. Але Рада й слухати нас не хотіла. Далі так бути не може — такий лад стає справжнім безладдям. Але краще про це не говорити — страшно й подумати, що буде, як нас почують!»
«Ну, — подумав я, — це звучить обнадійливо! Чого б їм і не задовольнити нашого прохання? Ми ж тільки хочемо забрати з собою кілька кролиць, а кролів нам не треба. Кролиць тут так багато, що їм бракує місця, а ми поведемо їх так далеко, що ніхто з цих ефрафанців ніколи туди й не доходив…»
Трохи перегодом прийшов ще один капітан і звелів нам іти з ним на засідання Ради.
Рада засідала у великій норі. Вона продовгаста й вузькувата, не така вигідна, як наші Соти, бо у них там немає коріння дерев, щоб можна було зробити широку стелю. Нас примусили чекати біля входу, а самі тим часом розбирали всякі свої справи. Адже ми були для них просто «затриманими невідомими»! Крім нас, дожидав своєї черги ще один кріль, якого стерегли вже й не солдати, а поліція Ради. Називають вони ту поліцію Оуслафа. Я в житті своєму не бачив нікого такого переляканого — здавалось, бідолаха от-от збожеволіє від страху. Я поцікавився, в чім його провина, і один із поліцаїв сказав, що цей кріль, Чорнобіль на ім’я, був спійманий при спробі втекти з колонії. Скоро його ввели в нору Ради, й ми чули, як він спочатку намагався виправдатись, а тоді плакав і просив пощади. Одначе це йому не допомогло, бо коли його звідти вивели, обидва його вуха були подерті на стьожки — гірше, ніж оце моє вухо. Нас приголомшило це жахливе покарання, і ми співчутливо його обнюхали, а поліцай сказав: «Нічого його жаліти! Йому ще поталанило, що живого лишили!»
Не встигли ми оговтатись після такого, як нас викликали в нору Ради й підвели до генерала Звіробоя. Мені досі моторошно, як його згадаю. З таким не дуже порозмовляєш! Навряд чи навіть ти, Кучмо, зміг би впоратися з ним. Завбільшки він буде із зайця, і щось у ньому є таке дике, що навіює жах. От ніби кров, поєдинки, вбивства для нього буденна робота. Я гадав, що він почне нас розпитувати, звідки ми та чого прийшли до Ефрафи, але він сказав: «Я ознайомлю вас із правилами нашої колонії. Слухайте мене уважно. Цих правил треба неухильно дотримуватись, а хто їх порушить, той буде жорстоко покараний!»
Я зразу ж заперечив, що тут сталась якась помилка, що ми — посольство іншої колонії, послане в Ефрафу просити дружньої допомоги. І пояснив далі, що нам потрібна лише їхня згода на те, щоб ми умовили кількох кролиць піти з нами до нашої колонії. Коли я договорив, генерал заявив, що про це не може бути й мови. Я додав, що ми б хотіли зостатися в них на день-два, аби спробувати умовити їх перемінити свою думку.