— Ліщино! — зненацька мовив Чашечка, тремтячи й втопивши в сутінь широко розплющені очі. — Мені не подобається ця казка! Я знаю, що мені бракує хоробрості…,
— Не соромся, Глао-роо, — втішив друга П’ятий, — не тільки тобі страшно!
Насправді П’ятий здавався спокійнішим за всіх інших кролів, от ніби він і не слухав оповідача, а витав думкою десь-інде.
— Ходімо подивимось, як павуки ловлять мошкару! — запропонував П’ятий. — Десь тут я був назнав латочку вики. Сюди, сюди!
Спокійно примовляючи, він повів Чашечку на край улоговини. Ліщина тільки повернув голову, щоб запам’ятати, куди вони пішли, а Кульбаба завагався, продовжувати розповідь чи ні.
— Давай далі! — кинув Кучма. — І гляди, нічого не пропускай!
— Мабуть, оповідачі тут багато попропускали, якщо взагалі можливо знати, як це все було, — заговорив знову Кульбаба. — Адже хто може стверджувати, що діється в тому краї, куди Ель-аграйра подався з власної волі й куди ми підемо супроти нашої волі? Але як мені розповідали, так і я кажу: як тільки вони збагнули, що Чорний Кріль поруч, то дременули в тунель, бо й тікати, власне, було більш нікуди. Так, Ель-аграйра з Трусь-трусем утекли від Чорного Кроля, хоч свідомо прийшли до нього і все залежало від цієї зустрічі. Вони вчинили так, як і всі ми чинимо, коли злякаємось, і прибігли, звісно ж, у велику кам’яну залу. Тут усе було кам’яне — Чорний Кріль своїми кігтями вирив собі нору в тілі гори.
І знов же перед ними сидів, чекаючи на них, той, від кого вони тікали. В залі були ще й інші тіні, що не виказували себе ні звуком, ні запахом. Ви ж знаєте, в Чорного Кроля є своя Оусла.
Чорний Кріль заговорив — голосом води, що лунко падає з висоти в темні підземні озера.
«Ель-аграйро, нащо прийшов ти сюди?»
«Я прийшов заради мого народу», — прошепотів Ель-аграйра.
Чорний Кріль пахнув чистотою вибілених за рік кісток, і в пітьмі його очі жевріли червоним вогнем, що не дає світла.
«Ти чужий тут, Ель-аграйро, — мовив Чорний Кріль. — Ти живий!»
«Мій повелителю! — відказав Ель-аграйра. — Я прийшов віддати тобі своє життя! Моє життя — за мій народ!»
Чорний Кріль випустив свої кігті.
«Торги, торги, Ель-аграйро! Не буває такого дня чи ночі, щоб кролиця не обіцяла свого життя за свій виводок або який-небудь чесний ватажок Оусли не просився віддати своє життя за порятунок Головного Кроля. Іноді жертва приймається, іноді — ні. Але тут не може бути ніякого торгу, бо діється те, що має бути».
Ель-аграйра мовчав. Він думав: «Може, я обманом змушу його взяти моє життя? І він дотримає обіцянки, як дотримав слова принц Райдуга».
«Ти мій гість, Ель-аграйро, — мовив Чорний Кріль. — Живи у моїй норі скільки хочеш. Спи тут. Ти можеш і підкріпитися тут — мало хто може похвалитися тим, що обідав у мене. Дайте йому їсти!» — звелів він своїй Оуслі.
«Спасибі, мій повелителю, ми не хочемо їсти!» — запевнив господаря Ель-аграйра, бо знав: якщо він скуштує їхньої страви, їм відкриються його потаємні думки.
«Ну, тоді ми тебе хоч розважимо, — сказав Чорний Кріль. — Будь як удома, Ель-аграйро, сідай зручніше! Давай зіграємо в чіт і лишку!»
«Гаразд, — погодився Ель-аграйра, — і якщо я виграю, мій повелителю, то, може, ви зволите забрати моє життя за добробут мого народу?»
«Я згоден, — мовив Чорний Кріль. — Але якщо я виграю, Ель-аграйро, ти віддаси мені свої вуса й хвоста».
Принесли крем’яхи, й Ель-аграйра сів у тій лункій і холодній порожнечі грати проти Чорного Кроля з Інле. Звісно, він умів грати в чіт і лишку, як і всякий кріль. Але в тому жахливому місці, відчуваючи на собі погляди Чорного Кроля та його Оусли, він розгубився. Він ще й не кинув своїх крем’яхів, а зрозумів, що Чорний Кріль знає, що гість зараз накриє лапою. Господар не поспішав аніскілечки. Він так грав, як падають сніжинки: тихо, одноманітно, аж поки Ель-аграйра відчаявся, збагнувши, що йому не виграти у Чорного Кроля.