Трусь-трусь, вернувшись, допоміг Ель-аграйрі причепити до його спотвореної голови два листки кінського щавлю замість вух, і тоді вони поспали. Але й уві сні Ель-аграйра бачив голодних кролів, що в норах чекали нападу солдатів короля Дарзіна, покладаючи всі надії на свого Головного Кроля… Нарешті він прокинувся, закляклий від холоду, й подибав ходами-переходами цієї кам’яної колонії. Кульгаючи й волочачи два щавлеві листки, що звисали обабіч голови (адже він не міг ні підняти їх, ні поворушити ними, як справжніми, втраченими вухами), він дістався до місця, від якого в глиб гори вели кілька вузьких ходів. Тут-таки він застав двох привидів із страшної Оусли Чорного Кроля — ті порали якусь свою темну роботу. Вони обернулися й витріщились на нього, щоб налякати, але Ель-аграйру вже ніщо не могло злякати, й він так само втупився в них, гадаючи, від чого ж та чорна Оусла хоче його відстрашити.
«Іди звідси, Ель-аграйро! — мовила нарешті одна тінь. — Тобі тут нічого робити. Ти живий і вже й так досить настраждався».
«Але не стільки, як мій народ», — відказав Ель-аграйра.
«Тут стане лиха й страждань на тисячу колоній, — сказала тінь. — Не будь упертюхом, Ель-аграйро! У цих норах зберігаються всі заразні хвороби, якими хворіють кролі: лихоманка, короста, кишкова хвороба. А в цій, найближчій норі зберігається біла сліпота, від якої кролі бредуть помирати десь у поле, і навіть елілі не зачеплять гнилого тіла. Ми дбаємо, щоб усі ці хвороби всякчас були готові до послуг Інле-ра. Адже все, що є, має бути».
І тоді Ель-аграйра зрозумів, що роздумувати ніколи. Він удав, ніби йде геть, а тоді раптом крутнувся і, промчавши повз тіні, пірнув у найближчу нору швидше, ніж крапля дощу просочується в пісок. І заліг там, а тіні танцювали й белькотали біля входу, бо могли вигнати його звідти тільки страхом. Зрештою вони подалися геть, і Ель-аграйра зостався в тій норі сам, розмірковуючи, чи встигне, позбавлений вусів і вух, доплентати до війська короля Дарзіна.
Нарешті, коли йому здалося, що посидів він там досить довго, щоб заразитись, Ель-аграйра подався назад. Він не знав, як скоро захворіє та чи довго помиратиме, але розумів одне: треба якомога швидше повертатись, поки хвороба ще ніяк не проявилася. Він хотів, не наближаючись до Трусь-труся, послати його вперед — попередити кролів, щоб позакривали всі нори в колонії й сиділи, не виходячи, аж поки погине вся армія короля Дарзіна.
Тремтячи від лихоманки й не розбираючи потемки дороги без своїх вусів і вух, він буцнувся головою об камінь. І тієї самої миті спокійний голос мовив:
«Куди ти йдеш, Ель-аграйро?»
Ель-аграйра нічого не бачив, але відчував, що Чорний Кріль поруч.
«Іду додому, мій повелителю! — відповів він. — Ти казав, що я можу піти від тебе, коли схочу».
«Ти маєш щось на мислі, Ель-аграйро», — сказав Чорний Кріль.
«Я був у тій ямі, о мій повелителю! — відповів Ель-аграйра. — Я заразився білою сліпотою і врятую мій народ тим, що погублю вороже військо».
«А чи знаєш ти, Ель-аграйро, як переноситься біла сліпота?» — спитав Чорний Кріль.
Ель-аграйра весь похолов від тривожного здогаду, але не сказав ні слова.
«Білу сліпоту переносять блохи, що заводяться в кролячих вухах, — сказав Чорний Кріль. — Вони перескакують із вух хворого кроля до вух його здорових товаришів. Але ж, Ель-аграйро, у тебе немає вух, а блохи не заведуться у щавлевому листі. Ти не можеш ні заразитися білою сліпотою, ні заразити нею когось іншого!»
Аж тоді покинули Ель-аграйру вся його снага й мужність. Онукою впав він на кам’яну долівку. Хотів був підвестися, але ноги його не слухались. Він затіпався, а тоді затих.
«Ель-аграйро! — мовив нарешті Чорний Кріль. — Тут холодні нори, непридатні для життя. Це не місце для палких сердець і хоробрих душ. Ти мені набрид. Рушай додому. Я сам порятую твій народ. Не питай мене зухвало, коли. Ми тут не знаємо часу. Твій народ уже врятований!»
Тієї самої миті, коли король Дарзін і його солдати вигукували образливі слова в кролячі нори, замішання й жах охопили їх серед густої вечорової сутіні. Скрізь у полі, за кожним будяком королівському війську ввижалися величезні кролі з червоними очиськами. Дарзінці безбач кинулися тікати. Вони пощезли, мовби розчинилися в пітьмі тієї ночі, й ось чому жоден кріль, розповідаючи історії про Ель-аграйру, не може сказати, що то були за створіння чи навіть як вони виглядали. Відтоді ніхто й ніде не бачив жодного дарзінця.