Коли нарешті Ель-аграйра спромігся звестись на ноги, Чорного Кроля не було поруч, а до нього норою біг Трусь-трусь. Разом вони вибралися на схил гори й серед туману почали спускатися понад гримучою безоднею. Двоє кролів не знали, куди йдуть — аби чимдалі від нір Чорного Кроля. Але трохи згодом з’ясувалось, що Ель-аграйра захворів од потрясіння й виснаження. Трусь-трусь вирив невелику нору-вигрібанку, де вони й пересиділи кілька днів.
Потім, коли Ель-аграйра піддужчав, вони помандрували далі, але ніяк не могли втрапити на дорогу, що привела б їх додому. Розум їхній потьмарився, тож вони мусили просити допомоги й притулку в інших тварин, яких стрічали дорогою. Декотрі з цих пригод, як ви знаєте, — це окремі казки. Якось вони жили в лендрі-борсука й шукали для господаря фазанячі яйця в лісі. А то якось на луці їх мало не порізали косами косарі, що косили сіно. І весь час Трусь-трусь доглядав Ель-аграйру, чіпляв йому свіжі листки кінського щавлю замість вух і відганяв мух від його ран, аж поки вони загоїлись.
Нарешті одного дня мандрівці приблукали до колонії. Вечоріло, і в скісному промінні сонця вони побачили безліч кролів, що паслись або гралися, перестрибуючи через мурашники. Ель-аграйра й Трусь-трусь зупинились на пагорку, вдихаючи запах дроку.
«Так, вигляд у них чудовий, — сказав Ель-аграйра. — Здоровий народець, нівроку їм. Давай тихенько прослизнемо в нору та пошукаємо під землею когось із ватажків Оусли. Не люблю галасливих зустрічей!»
Вони пішли попід живоплотом, але ніяк не могли впізнати, де чия нора, бо колонія невпізнанно розрослась: і по пагорку, й по долині видніло багато нових нір. Стали, щоб розпитатись, біля гурту гарних молодих кролів І кролиць, що сиділи під квітучою бузиною.
«Ми шукаємо Верболоза, — сказав Трусь-трусь. — Чи не підкажете ви нам, де його нора?»
«Ніколи не чув про такого, — відповів один кріль. — Ви певні, що він живе в цій колонії?»
«Якщо не помер, — мовив Трусь-трусь. — Але невже ви не чули про капітана Верболоза? Він був одним із ватажків Оусли в битві».
«В якій такій битві?» — спитав інший кріль.
«У битві проти війська короля Дарзіна», — відповів Трусь-трусь.
«Таке скажеш, стариганю— кинув кріль. — Мене ще й на світі не було, як кінчилась та битва!»
«Та невже ви не знаєте ватажків тієї Оусли?»
«Знатися з ними, щоб померти від нудьги? — пирхнув кріль. — Із тією купкою сивовусих дідків? Та що в них може бути цікавого?»
«Пам’ять про діла їхні», — тихо мовив Трусь-трусь.
«Ти про їхні воєнні вибрики, старий? — спитав перший кріль. — Нині з цим покінчено. Ми до всього цього не маємо ніякого діла!»
«Якщо цей Верболіз бився з королем Як-Там-Його, то це його справа! — заявила одна з кролиць. — Що нам до всього того?»
«То була така гидота, ті війни, — докинула інша кролиця. — Просто ганьба! Якби ніхто не воював, то й воєн не було б, адже так? Але хіба втовкмачиш це старим кролям у голову?»
«Мій батько був замішаний у тій війні, — сказав другий кріль. — Часом він як почне розводитись про подвиги! То я швиденько тікаю. „Ті зробили так, а ми відповіли отак“, — і все в цьому стилі. Можна загнутись, чесно! Бідолашний стариган ніяк всього того не забуде. Думаю, що він половину вигадав у своїх розповідях. І скажіть, що це йому дало?»
«Якщо ви почекаєте хвилинку, пане, — звернувся третій кріль до Ель-аграйри, — то я піду й пошукаю для вас капітана Верболоза. Сам я його не знаю, але ж і колонія у нас велика!»
«Спасибі тобі за добрий намір, — відповів Ель-аграйра, — але я вже знаю, куди мені йти, і якось сам доберуся».
Ель-аграйра пішов попід живоплотом до узлісся й сів під кущем ліщини, задивився на поля. Почало смеркати, і він раптом відчув, що поруч, у ліщиновому листі, опинився сам пан Фрітх.
«Ти сердишся, Ель-аграйро?» — спитав пан Фрітх.
«Ні, мій повелителю, — відповів Ель-аграйра, — я не серджусь. Але я дізнався, що любі серцю істоти можна жаліти не тільки за те, що вони страждають. Якщо кріль не знає, коли і який дар зробив його вільним і щасливим, то він нікчемніший за слимака, хоч, може, й має про це іншу думку».
«Мудрість знаходять на пустельному пагорбі, Ель-аграйро, де ніхто не пасеться, на голому камені, де жоден кріль не вигребе нори. Та коли вже мова зайшла про дари, то я ось приніс кілька дрібничок для тебе: пару вух, хвоста й вуса. Щоправда, спочатку вуха видадуться тобі трохи дивними. Я злегка посипав їх зоряним світлом, але воно тільки ледь-ледь мерехтить — цього, я певен, аж ніяк не досить, щоб виказати такого хитромудрого злодія, як ти… Ах, он і Трусь-трусь біжить сюди! Але у мене й для нього є дещо. Чи не…»