Тим часом лисиця наддала ходи. Здавалось, вона тепер наздоганяє Кучму. Сонце вже сіло, і в сутіні вони тільки роздивились, як Кучма шаснув у кущі. Лисиця — за ним. Запала тиша, а тоді передсмертний кролячий зойк долинув до улоговини, що повнилася темнотою.
— О Фрітх і Інле! — скрикнув, тупнувши, Ожина. Чашечка повернувся, щоб бігти геть. Ліщина не зворухнувся.
— Рушаємо, Ліщино? — сказав Срібний. — Ми вже нічим не допоможемо Кучмі!
Він ще й не договорив цих слів, як із лісу раптом вискочив Кучма. Перш ніж кролі збагнули, що він зостався цілий і неушкоджений, Кучма єдиним ривком перетнув простір між лісом і товаришами й опинився серед них.
— Швидко! — вигукнув він. — Мерщій забираймося звідси!
— Постривай! Ось я з тобою поговорю! — крижаним тоном вимовив Ліщина. — Ти так старався, щоб загинути, — просто ліз до лисиці в пащу! А зараз посидь мовчечки!
Ліщина відвернувся і вдав, ніби дивиться через, улоговину, хоча вже геть споночіло й нічого там не було видно. За спиною в нього неспокійно заворушилися кролі. Декого почало охоплювати схоже на сон почуття нереальності. Довгий день, проведений у відкритому полі, поросла високими бур’янами улоговина під боком, страшна казка, яку вони щойно почули, раптова поява лисиці, потрясіння, викликане незбагненною Кучминою пригодою, — все, нагромадившись одне на одне, приголомшило їх, притупило й виснажило їхній розум.
— Швидше виводь їх звідси, Ліщино, поки в них не почався тхарн! — прошепотів П’ятий.
Ліщина рвучко обернувся до загону.
— Ніякої лисиці немає! — бадьоро оголосив він. — Вона пішла собі, й ми підем! Тільки благаю вас, тримайтеся всі вкупі! Бо коли хтось загубиться поночі, ми його навряд чи знайдемо. І затямте: якщо наскочимо на чужих кролів, зразу ж нападаємо! А питати будемо хіба як захопимо кого в полон!
Вони подалися попід південним краєм лісу й по одному та по двоє перебігли безлюдну дорогу. Помалу в головах їхніх проясніло. Вони опинилися на відкритих полях, що їх обробляли люди.
Коли загін пройшов чималу відстань, повсякчас зупиняючись, щоб прислухатись і принюхатись, а тоді перебігаючи по одному від укриття до укриття, Ліщина відчув, що вже можна дати всім перепочинок. Поставивши варту, він відвів Кучму набік.
— Я дуже сердитий на тебе, — сказав він. — Ти — єдиний кріль, без якого ми зараз ніяк не можемо обійтися, і ти вихоплюєшся, важиш отак по-дурному головою. Потреби в цьому ніякісінької не було. Як розуміти твій вчинок?
— Авжеж, я встругнув дурницю! — признався Кучма. — Цілий день я був напружений до краю, думаючи про те, що чекає на мене в Ефрафі, страшенно нервувався. В таких випадках мені неодмінно треба щось зробити: чи побитися з кимось, чи ризикнути головою. Мені подумалось: якщо я зумію постригти ту лисицю в дурні, то перестану турбуватися про другу справу. І зараз я почуваюсь куди краще!
— Спробувавши наслідувати Ель-аграйру! Телепню, ти ж міг віддати своє життя за нізащо! Ми вже думали, що ти пропав. Але скажи: що сталося з тобою в кущах? Чому ти так кричав, якщо з тобою нічого не скоїлось?
— То не я кричав! — відповів Кучма. — Сталося щось дуже дивне, і боюсь, це не на добро! Розумієш, я хотів заманити лисицю в ліс, а тоді вернутися до вас. Ну, добігши до кущів, я перестав кульгати й почав набирати справжню швидкість, коли це зненацька наштовхнувся на гурт чужих кролів. Вони йшли просто на мене! Так ніби прямували до тієї улоговини. Звісно, я не встиг їх як слід розгледіти, але всі вони видалися мені здоровецькими хлоп’ятами. «Бережіться! Тікайте!» — тільки й встиг я крикнути їм, але вони ні сіло ні впало кинулися мені навперейми. Один із них гукнув: «Стій!» — чи щось таке і заступив мені дорогу. То я збив його з ніг — а що мені лишалося робити? — й помчав далі. А тоді почув той жахливий вереск. Звісно, я припустив ще швидше, вискочив з лісу й прибіг до вас.
— Отже, гомба схопила того, другого кроля?
— Напевне! Я ж, сам того не бажаючи, навів її просто на їхній загін. Але я не бачив тієї розправи.
— А що решта кролів?
— Не знаю. Мабуть, повтікали.
— Так-так, — протяг Ліщина задумано. — Може, все це й на краще… Але гляди мені, Кучмо: більш ніяких вибриків! Надто багато поставлено на карту. Ліпше будь коло нас із Срібним, а ми вже підтримаємо твій дух.
Цієї миті до них підскочив Срібний.
— Ліщино, — сказав він. — Я впізнав це місце — ми занадто близько від Ефрафи! Треба якомога швидше йти звідси.
— Я хотів би обігнути Ефрафу широкою дугою, — мовив Ліщина. — Ти зумієш знайти дорогу до залізниці, про яку розповів Падуб?