— Думаю, що зумію, — запевнив Срібний. — Але ми не зможемо описати дуже широку дугу, бо наші вже і притомлені. Не скажу про дорогу, але напрямок до залізниці я добре знаю.
— Що ж, доведеться ризикнути, — сказав Ліщина. — Коли б тільки нам дістатися туди до світанку, а там, за залізницею, можна буде й відпочити.
Тієї ночі кролі більше не мали пригод. У тьмяному світлі молодика вони тихо рухалися попід межами полів.
Аж коли до сірого світла піднявся перший жайворонок, Срібний із потемнілим від роси кожушком підбіг до Ліщини.
— До ж та залізниця, Срібний? — спитав Ліщина. — Падуб говорив про крутий насипаний людьми пагорб. Нічого такого я не бачу.
— Такий пагорб тягнеться біля самої Ефрафи. А тут залізниця біжить в улоговині. Хіба ти не чуєш запаху?
Ліщина втягнув ніздрями повітря. У прохолоді й сирості він виразно розрізнив різкі запахи металу, вугільного диму й мастила. Скоро кролі й справді опинились на краю улоговини, посередині якої, внизу, тяглися дві безконечні залізні смуги, а обабіч росли кущі й висока трава. Довкола панувала тиша, тільки галаслива зграйка горобців злетіла на полотно й заходилася щось дзьобати поміж шпал. Ця мирна картина всіх заспокоїла.
— Нам треба перейти цю залізну дорогу, Ліщино-ра? — спитав Ожина.
— Так, перейти, і то негайно! — сказав Ліщина. — Хай вона проляже між нами й Ефрафою! А за нею ми попасемось і перепочинемо.
Трохи побоюючись, кролі спустилися вниз: а що, коли в ранкової імли вискочить раптом вогненний посланець Фрітха, розсипаючи громи й блискавиці? Але ніщо не порушувало тиші, й незабаром усі мандрівники вже паслися на луці за залізницею. Вони так потомилися, що забули про всяку обережність і думали тільки про те, як дати спочинок своїм намореним лапам і їжу — шлункам.
У цей час із-за модрин вилетів Кегаар і приземлився серед кролів, склавши свої великі блідо-сірі крила.
— Пане Лішшино, шо ви робити? Тут не лишатися! — прокричав він.
— Усі потомилися, Кегааре! Треба відпочити.
— Тут не можна відпошивати! Сюди йти шужі кролі! Уже блисько!
— Ох, ці ще мені прокляті патрулі! — вигукнув Ліщина. — Ходім, усі ходім із поля в ліс! І ти, Вероніко, якщо не бажаєш, щоб тобі одгризли вуха в Ефрафі! Ворушіться, ворушіться!
Кролі зашкандибали через пасовисько до лісу й посідали без сил на голій землі під ялицями. Ліщина знов покликав Кегаара.
— Кегааре, більше вони не спроможні ступити й кроку! Вони йшли цілу ніч! Нам доведеться тут відіспатись. Ти й справді бачив патруль?
— Так, так, вони іти фсе по тій стороні залізниці! Ви дуже фшасно сховатись!
— Значить, ти врятував нас, Кегааре! Чи не міг би ти ще раз полетіти й глянути, де вони зараз? Якщо вони вернулись додому, я дам наказ моїм спати… Та їм і казати не треба — глянь!
Кегаар полетів і швидко вернувся в вістю, що ефрафанський патруль подався назад, не переходячи залізниці. Великодушний птах запропонував повартувати до вечора, й Ліщина з величезним полегшенням дав наказ усім спати. Двоє встигли заснути ще до наказу, простягшись на відкритому місці. Ліщина тільки подумав, що добре було б розбудити їх і загнати під укриття, та й сам заснув із тією думкою.
33. ВЕЛИКА РІЧКА
Прокинувшись, Ліщина враз стрепенувся — повітря аж дзвеніло від войовничих криків якихось мисливців. Линули ті звуки згори. Ось промайнув поміж дерев кажан, не зачепивши жодної галузки. За ним другий! Та їх тут було багато — на льоту ловили мух та мошкару, відчайдушно попискуючи. Не кожне людське вухо вловило б той писк, а кролі його таки добре чули. Все поле за лісом було залите вечірнім сонцем, а серед ялиць панувала сутінь.
Ліщина почав скубти траву. Він неабияк стурбувався, відчувши, що дається взнаки рана на задній нозі. Напевне, форсований марш по пагорбах виявився не до снаги м’язові, що тільки недавно зрісся. Що коли далеко до річки, про яку говорив Кегаар? Тоді йому непереливки!
— Ліщино-pa! Що сталось? Твоя йога якось дивно волочиться! — кинувся до нього із зарості собачого мила Чашечка.
— Та поболює трохи… Слухай, Глао-роо, а де Кегаар?
— Кегаар полетів глянути, чи нема поблизу патрулів, Ліщино-pa! Кучма прокинувся ще раніше, і вони із Срібним попросили Кегаара полетіти на розвідку. Вони не хотіли будити тебе!
Ліщина відчув легке роздратування. Поки там Кегаар виглядає патрулів, йому тут треба негайно знати, куди йти далі! Їм треба переходити на другий берег річки, а з його, Ліщини, ногою вони не скоро туди дістануться… Чекаючи на Кегаара, він нервувався дедалі дужче — як ніколи в житті! Йому вже почало здаватись, що він нерозважно повів усю колонію в цей похід. Падуб аж ніяк не применшував небезпеки, якою загрожувала їм Ефрафа! Ліщина майже не сумнівався, що Кучма просто випадково навів лисицю на Великий Патруль, який ішов по сліду їхнього загону. І сьогодні вранці, знов же дякувати їхньому талану-щастю й допомозі Кегаара, вони, очевидячки, прослизнули просто під носом у другого патруля, коли перейшли залізницю. Може, Срібний зовсім недаремно побоювався і якийсь патруль уже побачив їх та й доповів, лишившись непоміченим для них, генералові Звіробою? Може, у генерала є свій Кегаар? Може, цієї самої миті котрийсь із кажанів якраз розповідає генералові про чужих кролів? Як можна передбачити все, стерегтися від усього? Від таких думок трава зразу видалася Ліщині гіркою. Цієї миті від залізниці надлетів Кегаар. Птах незграбно залопотів крильми поміж ялиць, змусивши замовкнути кажанів.