— Та це ж справжній водяний яструб! — вигукнув П'ятий. — Отже, і в воді полюють, поїдають одне одного! Гляди не впади в річку, Глао-роо! Згадай, як Ель-аграйра перехитрував щуку.
— І вона б мене з’їла? — вражено перепитав Чашечка.
— У воді можуть бути й інші істоти, здатні на таке, — сказав Ліщина. — Звідкіля нам знати? Давайте швидше перейдемо! І що б ти, П’ятий, зробив, коли б оце під'їхав грудуділь?
— Перебіг би — ось так! — мовив П’ятий і чкурнув до дальшого кінця моста, а звідти — в траву.
На цьому березі майже до самого моста підступав чагарник і гай високих кінських каштанів. Грунт був болотяний, але тут принаймні було де сховатись. П’ятий і Чашечка зразу ж заходилися рити нори, а Ліщина сів пожувати жуйку та дати перепочинок своїй хворій нозі. Скоро до них приєдналися Срібний і Кульбаба, а боязкіші кролі зосталися у високій траві на правому березі, аж поки П’ятий смерком скочив до них по мосту й умовив перейти річку слідом за ним.
Ніч не принесла відпочинку, а тільки неспокій і тривогу. Ліщина ні на мить не забував, що це місце людей, і все сподівався нападу чи собаки, чи кота. Однак, хоч вони не раз чули крики сов, ніякі елілі на них не напали, й над ранок усі заспокоїлись.
Після сильфлаю Ліщина послав усіх обстежувати околицю. Ще раз підтвердилося, що земля коло річки надто вогка для кролів. Подекуди під лапами чавкало справжнє болото. Прибіг Срібний і доповів, що далі в лісі грунт сухіший. Ліщина хотів був дати наказ перейти на інше місце й почати рити нові нори, але на той час стало так спекотно й парко, що годі було й думати про якусь роботу. Ще й до ні-Фрітха було далеко, як кролі позаповзали під кущі й позасинали.
Аж коли потягло надвечірньою прохолодою, Ліщина раптом прокинувся й побачив коло себе Кегаара. Птах шпарко ходив туди-сюди й нетерпляче дзьобав високу траву. Ліщина рвучко сів на задні лапи.
— Що сталось, Кегааре? Патруль?
— Ні, ні! Добре вам спати день, як ті сови! Мабуть, я летіти на Велику Воду! Пане Лішшино, ви діставати мам скоро? Шого шекати?
— Так, твоя правда, Кегааре! Треба негайно вирушати! Одна тільки біда: я знаю, як почати, але не знаю, як кінчити!
Ліщина пострибав через траву, збудив першого, який йому трапився, кроля (то був Дзвіночок) й послав його по Кучму, Ожину й П’ятого. Коли ті прийшли, він повів їх до Кегаара на моріжок над річкою.
— Пам’ятаєш, Ожино, — почав він, — як я сказав того вечора, коли ми лежали в долині під пагорбом, що нам треба зробити три речі: вивести кролиць із Ефрафи, перешкодити їхній погоні й забратися геть так хитро, щоб вони нас не знайшли? Ти придумав розумний план, що чудово задовольняє дві перші умови. А як же бути з третьою? Ефрафанці прудкі й люті. Вони легко нас розшукають, і навряд чи ми побіжимо швидше, ніж вони гнатимуться за нами, — та ще з гуртом кролиць, які ніколи не бували за межами Ефрафи! Нам неспромога прийняв бій з ними — надто вже нас мало. Та ще ж, як на зле, моя нога знов розболілась. То що робити?
— Не знаю, — відказав Ожина. — Але ясно одне: ми повинні якось зникнути. Може, перепливемо річку? Тоді не залишиться запаху.
— Тут надто бистра вода, — заперечив Ліщина. — Нас знесе течією. Та навіть якщо ми й перепливемо річку, цим ми не позбудемося погоні. Наслухавшись про ефрафанців, я певен: вони неодмінно кинуться в воду, коли додумаються, що ми перепливли річку. Виходить так: із Кегааровою допомогою ми відвернемо погоню й заберемо кролиць, але вони винюшать, кудою ми пішли, й не залишать нас у спокої. Так, ти правду кажеш: ми повинні щезнути без сліду, — щоб вони навіть не могли нас вистежити. Але як це зробити?
— Не знаю, — повторив Ожина. — Може, ми пройдемося понад річкою та подивимось? Чи не трапиться нам щось таке, що ми могли б використати як схованку? Чи дійдеш ти з твоєю ногою?
— Якщо не заходити далеко, — відповів Ліщина.
— А можна й мені з вами, Ліщино-ра? — попросився Дзвіночок.