— Як жаль! — вигукнув Дзвіночок. — А я вже був зовсім зібрався стати водяним кролем!
— Чим-чим? — перепитав Кучма.
— Водяним кролем! Адже є водяні пацюки й водяні жуки, а Чашечка говорить, що бачив учора водяного яструба. Чом би й мені не стати водяним кролем? Так мирно пливлося б мені за течією…
— Великий золотий Фрітх на горі! — раптом вигукнув Ожина. — Великий стрибун Трусь-трусь! Ось воно! Ось! Та це ж саме те, що нам треба! Дзвіночку, ти таки станеш водяним кролем! — Він вискочив на берег і радісно застрибав, тусаючи П’ятого передніми лапами. — Невже не розумієш, П’ятий? Невже? Ми перегризем мотузка й попливемо геть! І не залишимо сліду для генерала Звіробоя!
П’ятий на мить задумався.
— Так, я вже розумію! — сказав він нарешті. — Значить, попливемо на човні! Розумний же ти хлопець, Ожино! Я оце пригадав, як ти після тієї переправи сказав, що хитрість із плавучим деревом може ще стати нам у пригоді…
— Стривайте, стривайте, — мовив Ліщина, — ми з Кучмою — прості кролі. То ви вже поясніть і нам, будь ласка!
Там-таки, навіть не зганяючи чорних комарів, що обсіли їм вуха, біля дощаного містка й водоспаду, Ожина з П’ятим пояснили ідею товаришам.
— Може, ти зараз спробуєш, чи можна перегризти мотузка, Ліщино-ра? — запропонував наостанок Ожина. — Що коли він затовстий?
Обстеживши мотузок, Ліщина сказав:
— Ні, він не затовстий! І натягнутий — то легше буде перегризти. Я його швидко перегризу!
— Так, се добре! — схвалив Кегаар. — Ви гарно поплифти! Тільки робіть швитко, гаразд? Щось може змінитись. Люди прийти, брати шовен — розумієте?
— Так, більше нічого зволікати! — мовив Ліщина. — Час настав! Твій час, Кучмо! Вирушай, і хай береже тебе Ель-аграйра! Пам’ятай: віднині ти — наш ватажок! Передавай нам свої накази через Кегаара. Ми чекаємо тут на тебе. Підтримаємо тебе в будь-яку мить!
Потім усі присутні згадували, з яким самовладанням Кучма вислухав цей наказ. І цього разу слово у нього не розійшлося з ділом. Після миттєвого вагання він глянув Ліщині в вічі.
— Хоч я не сподівався, що доведеться йти сьогодні, в так воно ще краще, — сказав він. — До скорого побачення!
Кучма торкнув своїм носом ніс Ліщини, крутнувся, пострибав до кущів. Кегаар полетів показати йому дорогу. Через кілька хвилин Кучма вже біг по відкритому полю на північ від річки, прошкуючи до цегляної арки по порослому бур’янами залізничному насипі й далі — до Ефрафи.
34. ГЕНЕРАЛ ЗВІРОБІЙ
Над Ефрафою гусли сутінки. В непевному світлі вечора генерал Звіробій спостерігав, як мітка «На задній лівій» вийшла на сильфлай на велике пасовисько, що лежало між колонією і залізницею. Більшість кролів зосталась пастися біля своїх нір, які виходили на поверхню біля самого поля, приховані деревами й кущами, що росли над безлюдною стежкою. Декотрі, однак, вихопилися далі в поле, щоб поскубти трави та погратися и останніх променях сонця. А ще далі стояли вартові Оусли, пильнуючи, коли б не з’явилися люди чи елілі та коли б який кріль не забрів надто далеко — бо тоді не встигне вчасно шаснути в нору, коли пролунає сигнал тривоги.
Капітан Кервель, командир мітки «На задній лівій», якраз обійшов своїх вартових і розмовляв із кількома кролицями посеред території мітки. І тут він завважив, що до них прямує генерал. Кервель швидко роззирнувся. Чи скрізь у нього добрий лад? Начебто все було гаразд і капітан почав скубти соковиту траву, намагаючись якомога переконливіше зобразити спокій і впевненість.
Генерал Звіробій був незвичайний кріль. Народившись близько трьох років тому в норі біля городів Коул-Генлі, він виявився найдужчим у виводку з п’ятьох кроленят. Його батько, безтурботний і легковажний кріль, зовсім не боявся жити під боком у людей, адже це давало йому змогу рано-вранці обкрадати їхні городи. І він дорого поплатився за свою легковажність. Два чи три тижні псував він салату й гриз капусту, а тоді господар городу зробив засідку й застрелив шкідника, коли той на світанку пробирався по картопляній грядці. Того самого ранку фермер заходився розкопувати нору, в якій ховалась кролиця з виводком, що вже підростав. Кролиця зуміла вислизнути й побігла через поле кучерявої капусти до пагорбів, а кроленята кинулися за матір’ю, намагаючись не відстати. Не відстав тільки Звіробій. Його мати, поранена дробиною, кульгала попід живоплотами серед білого дня, лишаючи кривавий слід, а Звіробій дибав поруч неї. Дуже скоро ласиця вчула запах крові й подалась по кривавому сліду. На очах у кроленяти, що зіщулилося в траві, ласиця загризла його матір. Малий Звіробій навіть не пробував утекти, але хижачка, втамувавши голод, не зачепила кроленяти, пішла собі геть кущами.