Протягом дальших двох днів Мартінові Моленару не полегшало. Його й далі нудило, в роті було кисло, язик щемів. Він майже нічого не їв, і його стан помітно гіршав. Перебіг його хвороби годину за годиною спостерігали й записували. Тим часом у Мартіна дуже послабився зір. Говорив він мало. Видно було, що йому важко вимовити навіть кілька слів підряд. Виразки на його шкірі лопалися, з’явилися тривожні ознаки загнивання. Мазі та ін’єкції, судячи з усього, мало допомагали йому. Організм був уже зовсім підірваний. З різних зовнішніх ознак лікарі робили висновок про наявність внутрішніх кровотеч. Спілкуючись із хворими, лікарі старанно оберігалися від радіоактивності.
— Цей бідолаха став полем активної діяльності, — зауважив Бентінг Дю— понові.
Мартін почав блювати слизом із жовчю і страждав від невтримного проносу, який зовсім виснажив його і позбавив сили опиратись хворобі. За кілька днів фізичний стан його став жалюгідним. Здавалося, він занепав і розумово й уже не вірив у своє одужання.
Бентінг лежав на сусідньому ліжку; він часто розумів розмови лікарів, розшифровував їхній хитромудрий код, уловлював приховані натяки. З них йому вдалося зробити висновок, що Мартін дістав фатальну дозу опромінення — щось близько чотирьохсот рентгенів. Коли так, то шансів у нього лишилося мало.
А тим часом Бентінгові й Дюпонові стало краще. Виразки утворювалися в них не так інтенсивно. Менше мучила їх і нудота; пронос був, але не такий сильний, як у Моленара.
Для Дюпона справжніми муками була вимушена ізоляція. Він весь час говорив про це з Бентінгом, який ставився до всього спокійніше. Правда, й він іноді схоплювався з ліжка, ходив по палаті, зупинявся біля вікна. Міг стояти там дуже довго, не озиваючись і словом, заглиблений у себе, мов східний лама. Пильно вдивлявся у зовнішній світ, такий начебто звичайний. Просто неймовірний саме цією своєю звичайністю. Бачив удалині автомашини, які повзли дорогою, наче жуки. Слухав, як у садку хтось насвистує пісню. Дивився в синє небо, де громадилися кучугури хмар. Зі сходу на захід прокреслював білу смугу літак. На лугах паслися корови. Безмовною шерегою стояли тополі, схожі на ченців.
Усе страшенно спокійне й буденне. Просто неймовірно, що в світі ще є стільки спокою, стільки звичайних речей. Що десь існує ще просте й природне.
Мартін Моленар крутиться в ліжку, стогне. Дюпон на цілі години закутується в мантію злої мовчанки. Його дратує, що Бентінг, замість поговорити, тільки стоїть і дивиться у вікно. Він підводиться і стає біля нього. Але йому, за вікном нічого не видно. Світ лежить собі там якийсь безладний, наче розсипані дитячі іграшки. Від цієї картини він почуває себе ще більше хворим. Він сам хотів би височіти деревом край дороги, бігати по місту, постояти на ескалаторі в магазині, випити склянку пива, зчинити якусь бучу. Жадання простору й волі буяє в ньому, мов лихоманка. У животі щось нервово тремтить, він неспроможний думати, він більш не здатен думати, і від цього він просто божеволіє.
Дюпон не розуміє Бентінга. Як той може отак спокійно стояти собі й дивитися, вбираючи у себе все побачене, слухати, як хтось там щось насвистує?
— Чого ви все стоїте біля вікна, Фреде? — питає Дюпон. У його словах звучить неприховане роздратування.
— Просто дивлюся, — байдужно відповідає Бентінг.
— Краще б ви щось говорили, — каже Дюпон. — Принаймні ми б забували про наш жалюгідний стан і про цю гнітючу обстановку. Чому ви нічого не скажете?
— Я розмовляю, — спокійно відповідає Бентінг. — І міркую собі.
— Що за дурниці? З ким же ви розмовляєте?
— З тополями, — каже Бентінг. — Повірте мені, Дюпоне, вони уважно слухають. Набагато уважніше, ніж слухали б ви.
«Збожеволів, — думає Дюпон. — Оце маєш. Один уже майже помер, другий з глузду з’їхав. Що за жахлива палата!» Він дзвонить медсестрі. Треба сказати їй. Але раптом його охоплює непоборна тривога. Треба попросити, щоб його перевели кудись в інше місце. Божевільний і напівмрець. Це жахливої Він не хоче тут здохнути, ні, чорт забирай, певно, що ні! Треба негайно вибратися звідси.
Заходить медсестра.
— Ви дзвонили? — питає вона.
— Я дзвонив, — каже Дюпон. — Я знемагаю від спраги, І в мене болить голова.
Бентінг по-дружньому киває йому головою і знов лягає у ліжко, Дюпон ковтає таблетку, жадібно п’є воду й лягає. Все дарма. Це — в’язниця, гора, скеля, море… Звідси немає виходу. Тільки й лишається, мов собаці, лежати й чекати.
Коли ввечері дивишся у вікно, видно червону заграву, яка висить над великим містом, за кілька кілометрів звідси. Так ніби велика пожежа палахкотить багрецем під низькими темними хмарами. Це видовище зачарувало Бентінга, Він довго стояв, притулившись чолом до шибки, й видивлявся на те червоне світіння, В околиці тихо, ніяких нічних звуків, навіть гуркоту поїздів не чути. Його більше не чути? Першої ночі вони спати не могли через той гуркіт. А тепер тиша. Лише звичайне дихання ночі.