Сьогодні Дюпон одержав листа. Нервово розірвавши конверт, він ліг на лівий бік і повернувся до інших спиною.
Бентінг ще нічого не одержував від дружини. Вона має теж написати, повідомити якісь новини. Цікаво, що вона тепер робить? (Дитина спить. Вона дивиться телевізор. Чи думає вона про нього? А взагалі, чи вона коли-небудь щось думає?) Але відразу ж він змушений визнати, що все це йому якось байдуже. У їхніх стосунках любові бракувало здавна.
Сьогодні їх одного за одним водили на огляд до іншої палати. Знову брали кров, робили рентген. Був медичний консиліум, потім довгі процедури. Все це стомлювало, головне тому, що вони не знали, до чого воно й чи допоможе. Шукаючи ефективних засобів, лікарі випробовували все, що тільки було їм відоме. Вони прагнули знайти у захисній броні хвороби якесь слабке місце. Мартін Моленар переносив усе це найгірше. Сили в нього геть вичерпались. Шкіра ніби зацвіла, виразки перетворилися на гнійні рани. Він здебільшого лежав не рухаючись. Боліло щось у нього чи ні — невідомо. Коли його про це запитували, він заперечливо хитав головою. Дали б йому чогось болезаспокійливого, менше б мучився.
Тим часом Бентінг і Дюпон, хоч як це дивно, почували себе досить добре. У них теж були ті самі симптоми, але стан їхній начебто поліпшувався. Вони були тут уже чотири доби. Просто неймовірно, як довго й повільно ті чотири доби тяглися.
Дюпон і далі був неспокійним, збудженим.
Бентінг був спокійний. Щодо одного він мав певність: йому і Дюпонові поки що світила зелена лампа надії…
Але тієї ж ночі, тобто в ніч з четвертої на п’яту добу, і Дюпон почав скаржитися, що симптоми хвороби в нього посилюються.
— Я почуваю себе дуже хворим, — сказав він Бентінгові, — жалюгідним, безсилим. Так ніби напився до нестями. Все навкруги хитається, коливається.
— Може, то тимчасове явище, — спокійно відповів Бентінг. — Іноді так настає криза перед початком одужання.
Сам він не був певен, що це так, але Дюпон явно підбадьорився.
— Фреде, — сказав він, — а знаєте, я справді почуваю себе, мов п’яний, І не просто захмелілий, а п’яний як чіп. Хоч я не сміюсь і не плачу, не валяюся на дорозі. Вам траплялося коли-небудь упиватись у задушливу спеку?
— Може, й траплялося, — відповів Бентінг, — але, сказати правду, чогось такого не пригадую.
— Тоді не траплялося, а то б ви цього не забули. Це набагато тяжче, аніж звичайне сп’яніння. Сонце, спека і алкоголь разом. Здається, от-от луснеш. Усередині в тебе, починає щось бродити. Від цього стає дуже погано. Болить потилиця. Все навкруги здається синім, розпливчастим, прозорим. Видиво ніби аж приємне, а насправді тобі страшенно паскудно. В тілі щось аж кипить, і немає сили цьому запобігти.
Бентінг уважно слухав. Десь у глибині душі він мусив визнати, що з ночі теж почуває себе далеко не добре. Між ним і тополями наче опустився величезний темний птах. Бентінг подивився на Дюпона. У того на лобі виступили дрібненькі масні крапельки поту, Вони блищали у світлі лампи, як перлинки.
— У вас на подушці повно волосся. Це так воно лізе? — запитав Бентінг.
— Справді? — стривожено озвався Дюпон.
Він утер спітнілого лоба лівою рукою, провів нею вгору по скуйовдженій чуприні. Вона в нього густа, темна. Масне волосся жителя півдня. Дюпон подивився собі на руку, липку й лискучу від поту.
— Гляньте, Фреде! — скрикнув він перелякано. На його пітній долоні було повно волосся. Він подивився на нього з огидою, — Ви бачите? Я втрачаю волосся. Воно лізе просто пасмами!
— Ну, не так уже й пасмами, — заспокійливо мовив Бентінг, але Дюпон його не слухав, Його цікавили тільки руки, подушка, він обмацував собі голову.
— Що вони, сучі сини, з нами роблять, Фреде? Що вони витворяють? Я вже не маю сил…
Він довго виголошував свій монолог, повний скарг і прокльонів. Бентінг сидів і терпляче слухав, випростаний, мов статуя.
— Може, це тому, що ви дуже пітнієте, — сказав він.
— Я все життя пітнію. Ніколи не було інакше.
— А може, так діють ліки.
— Ви гадаєте? Сучі сини, щоб вони самі ковтали свої бридкі пілюлі. Я повинен знову мати пристойний вигляд, ви чуєте, Бентінгу? Хай усе випробують, але поставлять нас на ноги. Ви певні, що вони роблять усе як треба?