— Звичайно ж, вони роблять усе, що в їхніх силах, можете не сумніватися. Але вони, мабуть, не знають, що для нас найкраще. Коли б це було просте поранення, то щось би там ампутували абощо. А в нас же внутрішні поранення.
— А зовнішніх хіба немає? — із злістю кинув Дюпон. — А оці виразки в мене на руках, на шиї, на обличчі? Та й у вас вони є, Знову збільшились, а ось тут уже лопнули. — Він люто тицьнув пальцем собі в руку. — У нас же це має відбуватися не так, як у Моленара, Фреде. У нього вже шкіра гниє. Хоч би пересадили туди клапоть з іншого місця. Може, допомогло б.
— Я, власне, не знаю, — сказав Бентінг. І показав жестом, щоб Дюпон говорив не так голосно.
Мартін крутив головою з боку в бік. Рот у нього був розкритий, але він не вимовляв ні звуку. Чулося тільки його хрипке дихання та булькання слини.
— Звісно, ви не знаєте. Але ж і вони цього не знають. І це для нас куди гірше. Та вони повинні допомогти нам, Бентінгу, зобов’язані допомогти.
— Так вони ж і допомагають. Заспокойтеся, справи в нас ідуть непогано.
Бентінг стомлено склепив повіки. Голос Дюпона споруджував із непотрібних марних слів крижану стіну розпачу. Він не хоче тут гинути, він повинен вибратися звідси, як дитячий півник на пружинці, він бореться із своїми сумнівами. «Ми тут беззахисні, мов солом’яні опудала», — думає Альфред Бентінг.
Він сидить у своїй постелі. Ті опудала, як розповідали в дитинстві мама й тато, розплющують і заплющують очі, сміються, так ніби мекають. От і крізь нас звуки проходять, мов удари блискучих багнетів. Ми беззахисні опудала, кожен з нас може сміятися, кожен може проштрикнути нас багнетом. Аж поки дехто з нас перетвориться на мотлох і — пффф! — полетить за вітром.
Куди? Справді, скажіть мені — куди? Ніхто цього не знає. Але й добре, що ніхто не знає. Так ти можеш запитувати й далі і не втрачати надії.
Та в зеленій лампі надії скінчився гніт і вигорів до дна гас. Тріснуло скло, Загубився ключ. Тепер ми мусимо його весь час шукати і, мов діти, різати пальці об скло. І ніколи ми вже не будемо розсудливими, не сприйматимемо все з добродушною усмішкою…
Тієї ж ночі, тобто в ніч з четвертої на п’яту добу, професор Венс знову з’явився біля ліжка Мартіна. Хворий, мовляв, пройшов кризу, і професор звелів перенести його в гематологічне відділення Для спеціального обстеження. Тепер Мартін лежав непритомний. Професор взяв у нього кров з мочки вуха. Її всмоктали в піпетку, розчинили. Асистент хвилину збовтував піпетку, тоді взяв із неї кілька крапель.
У лабораторії тихо. Професор Венс чекає, щоб почати підрахунок білих кров’яних тілець. Він розмовляє з асистентом. Їхні голоси здаються комахами, що повзають по кімнаті. Або дзюрчанням води, що витікає з тріснутої посудини.
Професор Венс підраховує. Асистент стоїть нахилившись і дивиться на прилади та цифри. Їхні голоси обережно спускаються донизу, мов сторожкі птахи, які сідають на пшеничне поле. Професор кладе авторучку.
— Знову менше, — каже він. — Менш як чверть норми.
— Скільки? — запитує асистент.
— Менш ніж півтори тисячі.
— Справді?
— Знаєте, що це означає?
— Знаю. Не лишилося ніяких шансів.
— Ніяких. Щодня кількість білих кров’яних тілець зменшується. Ми не можемо цьому запобігти. Це фатально.
— А решта двоє?
— В них не набагато краще. Може, ще протягнуть із тиждень. Певен, що не більше. Нам лишається тільки чекати.
Мартін лежить на столі-каталці. Лежить нерухомо. Життя ніби вийшло з нього, як звук. У нього лишилося менше ніж тисяча п’ятсот білих кров’яних тілець на кубічний сантиметр крові. А коли він був здоровий, їх було сім тисяч. Шанси на життя в нього вичерпалися. Радіоактивність руйнівно вплинула на кровотворні органи. Вкрай розладналася робота кісткового мозку. Бактерії вже почали свою підривну діяльність.
Мартін Моленар — мрець у джунглях. Непрохідними стежками суне до його трупа армія зажерливих мурах. Тисячі тамтамів квапливо барабанять йому відхідний марш. Мільйони очей розсипають іскри в темряві ночі. Десь через пустелю чуттів мчать табуни диких коней. На обрії пробудження метушаться люди з прапорцями. Чиїсь голоси скандують гасла. Висохлим дном протоки марширує придушене повстання. Між берегами в низеньких будиночків виють вовки. Повз них, усміхаючись, пливуть білі плями. Завжди хтось повинен усміхатися. Чи, може, усміхаються тільки мерці?..
— Що ви збираєтеся з ним робити? — запитує асистент.
Професор думає.
— Я хотів перевести його до іншої палати, — відповідає нарешті. — Але, мабуть, хай краще він залишиться до ранку з ними. Вони тепер лежать і чекають, коли він повернеться. І якщо не повернеться, то в них буде дуже неспокійна ніч. Краще хай його знову при них заберуть до процедурного кабінету. А до завтра ми щось придумаємо. До завтра він ще протягне.