— Говоріть що-небудь, — просить Бентінг.
— Гаразд, — відповідає Дюпон.
Але раптом відчуває, що не знає, про що говорити. Перед очима в нього починають коливатися фіолетові маятники. Сумнів стискає його гумовими пальцями. Він почуває себе страшенно самотнім і безпорадним. Якщо Мартін казав правду, то жити їм лишилося щонайбільше шість днів. Він і про себе казав, що от-от помре. Через день по тому його забрали, отже, він таки добре все знав.
Дюпон мовчки розмовляє сам із собою: «Якби я міг звідси вибратися! Я певен, що мені одразу стало б краще. Сьогодні погіршало Фредові, завтра настане моя черга. Так ми всі діждемося свого. Ми не знаємо, що діється ні в лікарні, ні поза нею. Сидимо тут у божевільній самотині. Всі нас уникають. Ніхто, мабуть, не знає, чи ми взагалі ще існуємо. У нас нема більше жодних прав. З таким же успіхом вони могли б нас узагалі поховати». Дюпон знов закипає роздратуванням, він від природи — бунтар.
У палаті дуже тихо. Сюди рідко хто заходить. Кілька годин на добу займається своїми аналізами та лікуванням професор Венс. Іноді з’являється медсестра, що виконує свої буденні обов’язки. Протягом решти часу довжелезний день тягнеться у мовчанці, в нерухомості, в лежанні та чеканні.
Одна за одною години мов випаровуються в сонному неспокої. Десь загавкав собака. Невже ще десь існують собаки?..
На щастя, наступного ранку Бентінгові знову покращало, Дюпон дуже зрадів. Звичайно, це не одужання, ні. Вони тяжкохворі, але мужньо й уперто чинять опір таємничій хворобі. Їм потрібно так мало. Якщо вони хоч на крихту почувають себе краще, у них уже виникає враження, що найстрашніше позаду. Іноді вони намагаються бути розсудливими, але ненадовго. У них досить тверезого глузду, щоб розуміти: немає жодних ознак якогось реального поліпшення. Про Мартіна вони не згадують. Може, в кожного ще жевріють ілюзії. Ось раптом відчиняться двері, і привезуть Мартіна, і він скаже: «Я був у операційній. Мені пересадили нову шкіру, перелили нову кров і всяке таке». Може, він уже одужав і його виписали з лікарні, Все можливо. Але дуже важко в таке повірити. Тому краще не слід про це ні говорити, ні думати.
— Що будемо робити, Фреде? — озивається Дюпон.
Таким тоном, ніби вони сидять собі на терасі і один питає другого: що будемо робити — посидимо ще чи підемо звідси?
— Що ви хочете сказати? — запитує Бентінг.
— Я вважаю, нам треба щось робити, Будемо тільки отак лежати чи щось діяти?
— Що ж ви можете зробити?
— Я хочу піти звідси.
— О, це дуже просто. Вставайте, одягайтеся. Ні, одягтися ви не зможете, бо весь наш одяг спалили. Отже, треба замовити новий. Ви оплачуєте рахунок, дякуєте лікареві та сестрам і йдете собі. Усі двері відчинені. По дорозі можете дати портьє на чай.
— Я серйозно, — каже Дюпон. — Я не жартую. Я вже давно про це думаю.
— Справді? — каже Бентінг.
Він не знає, як до цього поставитися. Дюпон справді не жартує. Голос його звучить переконливо.
— Слухайте, Бентінг. Невже ми залишимося тут і лежатимемо, чекаючи неминучої смерті? І якби ж то була звичайна смерть! А то ми лежимо тут самі— самісінькі і просто гниємо. Наша доля вже не залежить від нас самих. З мене годі. Мене нудить від такого животіння. Це мені остогидло до краю. Я хочу бути господарем власної долі. Досить мені піти звідси, і мені стане краще, — так я вважаю. Я певен, що інше оточення сприятиме моєму одужанню. А тут я почуваю себе безнадійно приреченим. © http://kompas.co.ua
Патетичні слова Дюпона справили враження на Бентінга. Дюпон, певне, був би чудовим оратором на передвиборних мітингах. Він зміг би донести до слухачів свою політичну програму, хай і з допомогою демагогічних аргументів. Мав безсумнівний талант переконувати людей, захоплювати їх і вести за собою. Бентінг слухав його уважно й зацікавлено. Відверто кажучи, він і сам про це потайки думав. Йому теж хотілося звідси вибратися. Байдуже куди. Там воля. А може, й одужання, чом би й ні?
— Ви знаєте, що ми таке? — запитав Дюпон. — Я вам скажу: ми — експериментальний матеріал. У центрі в нас був експериментальний реактор. І ось тут у них теж є експериментальні хворі. Наша хвороба нова, отож вони імпровізують на нас, застосовують нові засоби. Випробовують приписані й неприписані ліки. Не виправдовує себе? Гаразд, більше не вживатимемо. Виправдовує? Чудово, отже, дослід дав позитивний результат. Ви думаєте, вони знають, яке лікування дасть найкращі наслідки? Звичайно ж, ні. Вони вживають тисячу і один засіб. Дають вам ковтати таблетки, пити мікстури. Змащують мазями, змивають різними розчинами. Щодня щось інше. А між процедурами беруть кров. І з виразу їхніх облич ви бачите, що в ті засоби вони не дуже вірять. Наш випадок безнадійний, Альфреде. Вони нам допомогти не можуть. Ми повинні спробувати самі собі допомогти.