І вмить роздратувався, побачивши, що Бентінг слухає його з незворушним спокоєм. А тим часом то була тільки видимість, бо Бентінга дуже зацікавили Дюпонові міркування, а його щирий бунт, можливо, навіть захопив. Проте Бентінг не дає цього взнаки, надто він замкнута людина, щоб відразу пристати на перше-ліпше нове міркування. Захопитися чимось він може, але переконати його важко. Можливо, що він від природи схильний вичікувати і його нелегко зрушити на діло, коли в цьому, на його погляд, немає обґрунтованої потреби.
— Усі люди — себелюбці, — каже Дюпон. — Це тільки нам відмовляють у праві самим про себе подбати. Навіть у такому серйозному становищі, як тепер, коли йдеться про наше життя.
І знову Бентінг змушений визнати, що Дюпон має рацію, що є в нього особливий хист виставити подію чи проблему під несподіваним кутом зору. Він може змістити акценти, скерувати світло на тіньові сторони, може й згладити гострі грані. Виходить, що Дюпон набагато розумніший, ніж можна було сподіватися. У нього вроджена, природна жадоба до життя, і в той же час він може раптом потонути в цілком несподіваних песимістичних висновках. «Чудова він людина», — думає Бентінг. Йому доводиться визнати, що присутність Дюпона і, можливо, його все більший авторитет йому приємні.
Пополудні Бентінг знову підвівся з ліжка, почовгав до вікна і сів на стілець подивитися, що діється надворі. Всю місцевість наче промили й висушили. Вологе сонце прогнало і мжичку, і сірі хмари.
Бентінг відчуває, як недуга кружляє у нього в тілі і аж дзвенить там, мов дзиґа. Він слабкий і нетвердо тримається на ногах. Перед очима часом виникають фіолетові плями, у вухах наче вода дзюрчить. Знов страшенно тягне блювати, навіть на порожній шлунок. Хочеться впасти на підлогу й не підводитись. Ніколи більше не вставати, закам’яніти, стати позбавленою почуттів річчю. Але в спустошеному тілі ще жевріє вогник, ще збереглася якась енергія відчаю, що спонукає на опір.
Бентінг дивиться у вікно на сад, на квітники та вузенькі алеї. І раптом відчуває, що там хтось стоїть і дивиться сюди. Справді, онде двоє — чоловік і жінка. Вони стоять так, мабуть, уже давно. Дивно, що він їх раніше не помітив. Здається, вони дивляться на нього. Чоловік — то тутешній садівник. В руках у нього лопата, недалеко видніється газонокосарка. Садівника Бентінг уже знав. Він часто бачив, як той працював у саду, стежив за його розміреними, неквапливими рухами.
Бентінга зацікавило, хто ж та жінка. Огрядна, вже не молода. Якесь неприродно жовте волосся, повне материнське обличчя. Ось вона підіймає догори руку, махає. Бентінг обертається до Дюпона, що лежить, втупивши погляд у стелю, — тепер це улюблена його поза.
— Там у саду якась жінка, — каже Бентінг.
Дюпон не відгукується. Схоже, що не дочув.
— Там унизу стоїть якась жінка і дивиться сюди, — голосніше повторює Бентінг.
Дюпон у задумі підводиться. Нарешті увага в ньому прокидається. Він сповзає з ліжка, човгає до вікна.
— Це вона, — каже він здивовано, з полегкістю в голосі.
— Хто вона? — питає Бентінг.
— Моя дружина, звичайно, — відповідає Дюпон.
Жінка, як видно, помітила за вікном другу постать. Вона знову енергійно замахала до них.
Дюпон усміхається й махає рукою у відповідь.
— Мабуть, чималого хабаря дала йому, — зауважує він, звертаючись більш до себе, аніж до Бентінга.
Жінка схвильована, вона хоче підійти ближче, але садівник не пускає її, показуючи жестом у другий бік — у напрямі до головного входу. Йому явно не хочеться, щоб її тут побачили. Дюпонова дружина зволікає ще трохи, махаючи їм, потім вони з садівником повертаються і йдуть геть. Через кожні три кроки вона озирається і підносить руку вгору. Ось вона зникає за кущами. Але ще якийсь час за ними голубіє її плаття.
Дюпон усміхається. Вперше за довгий час на нього зійшло почуття спокою й безтурботності.
Вони йдуть назад до ліжок. Через силу вмощуються на них. І лежать далі, лежать годинами, дивлячись на стелю.
Розділ третій
ЖИТТЯ В КАМЕНІ
Годинами лежать вони горілиць, втупившись у стелю, ніби замерзли чи скам’яніли. Їхні мляві тіла наче вже позбавлені будь-яких почуттів, байдужі і до часу, що тягнеться над ними.
Але десь у потаємній глибині душі Дюпон відчуває тривогу, яка дедалі наростає, і в голові у нього зринають усе нові неймовірні плани. Побачення з дружиною збудило у нього в підсвідомості протест, розчарування, опір. Він наче знову став хлопчиськом, тільки обтяженим роками. Радість вільного, безтурботного життя. Його огрядна дружина. Її шкіра, схожа на натуральний шовк. Минулі часи — літо за літом, палкі, гарячі ночі. Муки від того, що все це потонуло в імлі недосяжності. О, як він прагне вирватися з цієї палати, з цієї задушливої, просякнутої сумним цинізмом атмосфери. Він починає розмовляти з Бентінгом. І знов оповідає йому жахливі речі, що викривають людину. Це тисяча правдивих оповідей, у які важко повірити, а проте вони не створені фантазією і жорстокі лише завдяки фактам; вони обвинувачують людину — цього тупого і дріб’язкового дикуна. Бентінг слухає його запальні, гарячі промови. Він уже перестав опиратися цій сильній особистості з її гострою ненавистю до несправедливості, до маленьких жорстокостей нашого такого здорового, такого впорядкованого суспільства.