Дюпон розповідає Бентінгові про різні події, жахливі саме нерозумінням між людьми і розсудливою жорстокістю. Він говорить спокійно, незворушно, ніби читає з книжки. Але в книжках про таке майже ніколи не пишуть. Це було б надто сумно і потривожило б душевний спокій читача. Ми куди щасливіші, коли нічого не знаємо, тому й краще всього цього не знати.
Дюпон — дивна і велична постать. Досі Бентінг його як слід не знав. Він вважав його просто веселим, балакучим колегою, з яким йому рідко траплялося спілкуватись. Взагалі, як мало знаємо ми один одного! А Дюпон — це зовсім не той Дюпон, якого знають усі. Іноді він страждає, бачачи, що перед ним діється. Це його ранить, він стоїть цілком безпорадний зі своїм бунтарством, дивиться і не розуміє, бо на споді в ньому завжди криється доброта.
Нещасливий випадок з реактором і його тяжкі наслідки роздмухали в душі Бентінга оті гострі суперечності, довівши їх до крайньої напруги. В останні дні у нього було надто багато часу про все подумати. Людина емоційна й дуже суб’єктивна, він обрав собі позицію і обстоює свої переконання. А у хвилини просвітлення старанно снує павутиння планів. Він не погоджується з такою долею, з цим категоричним вироком, із цим довгим і повільним умиранням у білій в’язниці. Іноді щось нашіптує йому, що все знову залагодиться. Що зрештою все закінчиться добре, аби тільки він вирвався з цього гнітючого оточення, де блукають у своєму захисному одязі сестри, недоторканні й мовчазні, як духи. Тому він ладен піти на будь-який ризик. Він повинен холоднокровно й розважливо здійснити свій план. А поки що нерухомо лежить, дивлячись угору, і напружено чекає. Дюпон уже здогадується, що Бентінг готовий піти за ним: він розтлумачив йому все детально й досконало і зрештою зумів розвіяти його недовіру. Тепер вони разом очікуватимуть зручної нагоди.
Обидва вони день за днем визирали крізь грати своєї клітки, палко тягнучись до життя, що буяло за нею, і до тих надій, які воно з собою несло.
А тим часом Бентінгові знову погіршало. Якоюсь напругою стягло нутрощі, від внутрішнього тремтіння стало паморочитися в голові. Напади гнітючого суму сповнювали серце крижаним холодом.
Дюпон став дуже чуйним, пильним і уважним. Він зразу побачив, що Бентінгові погано. Може, той злякався? Може, його, зрештою, відстрашив їхній план втечі та її можливі наслідки? Від Бентінга всього можна чекати. Надто багато він думає, розмірковує, зважує. Надто багато побічних обставин намагається врахувати. Тимчасом як головне — це якомога скоріше втекти звідси. Далі від цієї клятої палати, де гірше, ніж у тюрмі. Від цих стін, між якими зроджуються тільки сумніви й розпач. Де все напружено й тупо чекає невідворотної, фатальної розв’язки. Оточення тут повільно ковтає людей, гризучи їх меблями, мов зубами. А може, ця палата — порожній шлунок, де ліниво перетравлюється все, що сюди потрапляє?
— Вам негаразд? — запитує Дюпон.
— Та почуваю себе поганенько.
— Це мине.
— Думаєте?
— Звичайно. Не хвилюйтеся, скоро вам полегшає.
— Можливо.
— От тільки виберемося з цієї в’язниці.
— Так, можливо, — погоджується Бентінг.
— Побачите. Як тільки зуміємо десь сховатися, все піде на краще. Знайдемо десь собі острівець і чекатимемо одужання. Ви ж у цьому не сумніваєтесь?
— Та ні, звичайно, ні, — стомлено каже Бентінг.
— Ми повинні дістати змогу знову вільно дихати, тоді, я певен, усе піде на лад, — рішуче заявляє Дюпон.
«Мабуть, і справді, — думає Бентінг. — Мені погано через це оточення — палата, ліжка, медичні процедури, чужі люди. У звичайній обстановці я б швидко одужав. Мій страх дуже перебільшений. Іноді від звичайного грипу людина почуває себе вкрай хворою і слабкою, а хіба ж при цьому є небезпека для життя?»
— У вас вистачить сили спробувати сьогодні ввечері? — питає Дюпон.