— Еге, — мовила вона. — Я чую. Чому ти так пізно стукаєш? Я ж у цей час лягаю спати.
Він простяг їй руку, щоб привітатися, але вона не звернула на це уваги. Не чекаючи відповіді, сказала:
— Ну, нічого не вдієш. Заходь.
Бентінг був їй вдячний — хай там що вона хотіла сказати. На те, щоб вдуматися в зміст її слів, у нього однаково не вистачило б сили. У тітки була своєрідна гостра спостережливість, яка вряди-годи проривалася крізь постійну апатичність, і тоді вона здавалася навіть приязною. Він сидів навпроти неї в кріслі-гойдалці. За минулі роки тітка майже не змінилася. І в її кімнаті все було як колись: груба, в якій топилось і взимку, і літом, розп’яття, літографії та моралізаторські сентенції на стінах, свічки та коти на столиках і стільцях, тепла неохайність старих темних меблів. І відразу він упізнав знайомий дух — той особливий дух, що встоявся в цій кімнаті за багато років.
На руку йому сіла муха і стала пробиратися вгору крізь волосинки. Він сприймав свою розмову з тіткою так, ніби між ними на столі стояв магнітофон. Власний голос звучав якось незнайомо, відчужено. Стара сиділа від нього досить далеко — маленька жовта мумія, зморщена й зібгана в іграшковому крісельці. У неї було біле лялькове личко.
— У вас іще є вільна кімната? — спитав Бентінг. — Мені треба підготуватися до екзамену. Треба буде цілими днями багато працювати. Я платитиму за тиждень наперед.
Мумія ствердно кивнула головою зі зморщеним личком. Вони розмовляли далі. Стара не спитала в нього про родину, не запропонувала склянки чаю або чашечки кави, як ото ведеться між людьми. Вона сиділа собі й гладила одного із своїх котів. Розмовляючи, Бентінг прислухався сам до себе.
— Гаразд, — сказала вона.
Тепер, щоб здобути її прихильність, треба було відлічити гроші.
— Вранці будити мене не треба, — попередив він. — І з їжі нічого особливого.
— Я й не мала нічого такого на увазі, — різко відказала вона. — Не сподівайся. Їстимеш що приготую.
— Я б хотів, щоб у мене була змога спокійно працювати у себе в кімнаті…
— Я не така язиката, як твоя мати, — відрубала вона суворо.
Бентінг злякався. Стара витягала голівку вперед, мов черепаха. Але він з нею сваритися не збирався, Це було ні до чого.
— Мені дорога кожна хвилина, — пояснив він. — Я навіть нікуди не виходитиму і до мене ніхто не ходитиме. Я хочу одного — мати повний спокій, поки як слід не підготуюся до екзамену.
— Це було б чудово, — пожвавішала стара. — Ніяких гостей.
Гроші вона сховала в брудну полотняну торбинку під верхньою спідницею. «Для кого вона їх береже?» — майнуло у нього в голові.
Тітка подала знак, що тепер він може йти до своєї кімнати. Він туди дорогу знав і от уже почовгав у темряві сходами нагору.
— Знімеш з ліжка покривало! — гукнула вона йому знизу.
У кімнаті все було як колись. Тільки на ліжку лежав прозорий пластиковий чохол. Бентінг старанно згорнув його разом з покривалом і поклав на стілець.
Кімната виходила на подвір’я. У вікно було видно мокру від дощу покрівлю сусіднього будинку. «Знову дощ, — подумав Бентінг. — Не так, як уранці. Який страшенно довгий видався день!»
Він прийняв кілька порошків. Майже машинально роздягся і раптом почув якесь шарудіння на сходах. Мабуть, там підслуховувала стара. Потім його здолала млість, він упав боком на ліжко, і якийсь вир затяг його в тяжкий свинцевий сон.
Дюпон явно переоцінив свої сили. Ще в лікарні він усе так чітко розпланував, а тепер усе те здавалося надто тяжким, майже нездійсненним. І надії на свого мудрість виявилися перебільшеними. Він поспіхом штовхнув себе на авантюру, яка в ці хвилини, коли він повільно плентав вулицею негостинного міста, стала видаватись йому неможливою, нереальною. Як тут не визнати, що він був надто наївний. Йому здавалося, що досить опинитися за стінами лікарні — і все владнається. Аж виходить — не владналося. Все лишилося без змін, навіть погіршало. Хвороба накинулася на нього, мов той собака. Онде скільки будинків, а в котрому з них йому подадуть допомогу? Мжичка закутала їх покривалом, зітканим із летючих краплинок. Дощ уже промочив наскрізь Дюпонів капелюх, вода протекла крізь одяг; йому стало сумно, безрадісно й гірко. А він ще спитав у Фреда, чи є в нього куди податись. Він же сам не знає, де шукати притулку.
Ось на розі кафе, освітлене холодними неоновими лампами. Всередині гурток відвідувачів — вони втупилися в екран телевізора. Дюпон сів за стіл до них спиною. Ті переглянулися — мовляв, якийсь дивак. Годинник на стіні показував десяту. «Нас уже шукають, — подумав Дюпон. — Там, мабуть, страшенний переполох, усе догори дном». Дуже боліла голова, мучила млість. «Треба прийняти порошок. Добре, що Бентінг здогадався прихопити з собою деякі ліки».