Пополудні він одягнувся й зійшов униз. Почував себе досить добре. Усі речі вмістилися в маленьку валізку. Надворі було не холодно, але він мерз, тому надягнув Дюпонову куртку. Тітка вовтузилась десь у задній кімнаті, Коли він спускався, вона саме щось бурчала до своїх котів і нічого не почула. Бентінг відсунув засув, відчинив надвірні двері. Вулицею проїхав на велосипеді якийсь чоловік. Уже старий. Із сивою, зовсім срібною головою. Поли його піджака маяли за вітром. Спереду за кілька будинків пекар переносив до крамниці хліб. Завертала за ріг машина. На повороті її шини аж завищали на асфальті. Почувся скрегіт — водій перемкнув швидкість. На тротуарі двоє дітей гралися камінцями, Якась жінка провезла повз нього дитячу коляску. Всі деталі він сприймав чітко й виразно.
Прибравши вигляд такого собі спокійного чоловіка, що вийшов прогулятися, Бентінг рушив до вокзалу. Ніхто не звертав на нього уваги, не помічав нічого особливого. Хтось міг, правда, подумати, що він одужує після хвороби, бо він таки був дуже блідий і ступав непевно. Але в кожному разі з виду він був зовсім звичайний, нікому не загрожував і не заважав. Іде собі, не поспішаючи, до вокзалу, та й годі. Пішки це довше, але поспіх не завжди себе виправдовує. І почувався Бентінг напрочуд здоровим і вільним.
Місто було мов величезний стривожений звір. Бентінг дивився на метушливий люд, і йому спало на думку, що він має виглядати тут чужинцем. Самотність, мов дим, нависала над дахами. У приміщення вокзалу вливався людський потік. Бентінг загубився в ньому. Терпляче вистояв у черзі до віконця каси. Одержав квиток і став на ескалатор, який безшумно повіз його на перон. Ніхто не звертав на нього уваги. Ніхто не помічав небезпеки.
ЕПІЛОГ
Він відчув, що послизнувся на мокрому. Туманні постаті навкруг нього набирали чудернацьких форм. Вони коливалися з боку в бік, мов дим, були то густі й розбухлі, то витягнуті, довгі. Обличчя здавалися рухливими світляними плямами. Він бачив, як ворушаться на них губи, але звуків не чув. Спробував підвестись, але з того нічого не вийшло. Він заплутався в тенетах якогось незбагненного безсилля. Розгублено усвідомив, що неспроможний зробити жодного руху. Нерви і м’язи не слухались його волі. Він увесь тепер немов складався тільки з магми і важко, мов розтоплений свинець, тік у просторі разом з усім, що його оточувало.
Раптом Бентінг став знову приходити до тями. Ривками, не відразу. Голоси навкруг нього тепер лунали гучно й різко, а часом хрипіли, як старий патефон. Навколишній туман помалу розвіявся, і він став бачити людей зовсім ясно, набагато чіткіше, ніж будь-коли. Провідник щось записував собі в книжечку. Він писав нервово, схвильовано, перекреслював написане, починав знову. На задньому плані з’явилося ще кілька чоловіків. Бентінг відчував, що всі вони з цікавістю дивляться на нього. Запитують один одного, що сталося.
— Я передав, щоб викликали лікаря, — поважно заявив залізничник.
— Поки він прийде, буде вже пізно, — зауважив хтось.
— Ну, то принаймні засвідчить смерть, — сказав комівояжер. — У подібних випадках звичайно так робиться.
— А що, вже кінець? — запитав інший.
— По-моєму, ще ні, — відповів провідник. — Досі мені якось щастило в таких ситуаціях. Лишається одне — треба скласти докладний звіт, а то ще подумають, ніби я в цьому якось винен.
Усі схвально закивали головами.
Присутні говорили про смерть. Це здалося Вентінгові дивним і навіть кумедним, Що це стосувалось його особисто, сумніву не було. Причиною їхнього хвилювання був він. Через нього всі вони кудись запізнювалися. Поїзд зупинився тому, що сталася смерть. Так ніби він і справді мертвий. Так ніби смерть — це дуже просто: лежати собі не рухаючись, а інші в цей час розмовляють про тебе, ото й тільки. Оце і є, виходить, смерть, велика і страшна смерть? Не більше й не менше? Ви можете при цьому спокійно слухати людей і дивитися на них, на їхні обличчя, що набули сумного й поважного виразу.
Цікаво, що буде далі. Лікар же обов’язково виявить, що він ще живий, і звелить негайно відвезти його до лікарні. Це, звичайно, неприємно. І Бентінг слухав далі збентежені, збуджені голоси. Йому тепер дали спокій. Чим далі, тим він сам цікавив їх усе менше. Обступили жінку, котра бачила, як усе сталося. Можна було луснути зо сміху, слухаючи, як вона все перебільшила, а себе виставила такою мужньою і розсудливою. Так завжди буває. Героїв знаходять серед тих, хто вижив, хто був стороннім глядачем або скептиком, що в момент події висловлював свої сумніви. Такі люди могли розповісти, як усе сталося, бо були на відстані і спокійно спостерігали. Голоси…