ПРОЛОГ
На поверхню підіймаються тільки дурні. Мама завжди казала, нерозумно наражати себе на таку небезпеку. Бо там не лише майже безупинно на голову сиплеться космічний брухт з поясу уламків, а ще й ніколи не знаєш, коли крелли завдадуть чергового удару.
Ясно, що батькові доводилося підніматися туди чи не щодень: він мусив, бо був пілотом. Отже, за визначенням матері, батько був не просто дурний, а дуже дурний, проте я вважала його дуже хоробрим.
Для мене стало великою несподіванкою, коли одного дня, після нескінченних умовлянь, він таки погодився взяти мене з собою. Тоді мені було сім, хоча себе я вважала дорослою і готовою до всього. Я побігла за ним, світячи ліхтариком на стіни заваленої уламками печери. Більшість каменів там лежали розбиті й потріскані, найімовірніше — внаслідок креллівських бомбардувань, від яких там, унизу, гуркотів посуд і тремтіли лампи.
Дивлячись на ті биті каменюки, я уявляла собі своїх ворогів: як потрощені, розбиті вони лежать і, тягнучи до мене свої тремтячі руки, благають про помилування.
Дивною малою я була.
Я наздогнала батька, він озирнувся і усміхнувся до мене. Це була наймиліша у світі усмішка: така впевнена, ніби йому абсолютно байдуже, що кажуть про нього інші. Йому й справді було однаково, що його вважають диваком, не таким як усі.
Та й чого б йому було перейматися? Кожен захоплювався ним. Його обожнювали навіть ті, хто не любив морозива та іграшкових мечів. Навіть малий плакса Родж Маккаффрі, і той любив мого батька.
Узявши мене за руку, тато показав угору:
— Далі трохи складніше. Дай-но підсаджу.
— Я сама, — відказала я і скинула його руку.
Я ж бо була вже велика: сама спакувала наплічник і навіть залишила вдома свого іграшкового ведмедика Кривавця. Плюшеві ведмежата — то для маленьких, хай навіть для свого з ниток та уламків посуду я й виготовила обладунок.
А от іграшкового зорельота я таки спакувала, бо ж не зовсім ще збожеволіла. Розуміла, що будь-якої миті крелли можуть завдати удару, розбомбити наш сховок, і решту життя нам доведеться провести в пустелі, вдалині від суспільства і цивілізації. Для того мені про всяк випадок і був потрібен мій іграшковий зореліт.
Я віддала наплічник тату і подивилася в тріщину між каменями. Щось у ній було незвичайне. Крізь неї лилося якесь неприродне світло, геть не схоже на м’яке світіння наших ламп.
Поверхня... Небо! Усміхнувшись, я почала видиратися крутосхилом, який наполовину складався з насипаних уламків, а наполовину був стіною печери. Руки ковзали, я обдирала шкіру об гострі камінці, але не плакала. Бо доньки пілотів не плачуть.
Здавалося, розколина в склепінні печери була за цілих сто метрів від мене. Мені страх як не подобалося бути малою, але я вірила: ще день-два, і я виросту великою, як тато, і більше не буду найменшою серед дітлахів. От тоді я й посміюся з них усіх звисока, і вони нарешті визнають мою велич.
Стиха крекнувши, я видерлася на камінь. До наступного мені було не дотягнутися, та я огледіла його мовчки і стрибнула. Як у справжньої Нескореної, в мені билося серце зоряного дракона.
Однак тілом я була семирічна дівчинка. Тому до каменя я не долетіла добрі пів метра.
Та не встигла я впасти, як мене підхопила сильна рука. Батько засміявся, тримаючи мене за комір комбінезона, який я розмалювала фломастерами, щоб він був схожий на його уніформу. На лівій вилозі, прямо над серцем, намалювала навіть значок, як у нього, який вказував, що він — пілот. Той значок був у формі крихітного зорельота з трьома рисочками під ним.
Поставивши мене на камінь біля себе, вільною рукою тато активував світловий трос. Пристрій був схожий на металевий браслет, але щойно він постукав по ньому двома пальцями, той засвітився яскравим світлом. Відтак батько торкнувся камінця над собою, а коли прибрав руку, на камінці залишився товстий світловий трос, інший кінець якого він обв’язав мені під руками і відчепив від браслета. Той перестав світитися, але мотузка нікуди не зникла і тримала мене прив’язаною до каменя.
Раніше мені здавалося, що світловий трос пекучий, але він був тільки злегка теплий. Як обійми.
— Ну що, Дзиґо, — звернувся до мене тато, називаючи прізвиськом, яке сам вигадав, — спробуй ще раз.
— Воно мені не потрібне, — сказала я, смикаючи за трос.
— Це щоб мені було не так страшно.
— Страшно? Ти ж нічого не боїшся. Ти воюєш із креллами.
Він засміявся.