Технічно мій батько також був серед них, але я не сподівалася, що це мені чимось допоможе. Однак усе життя я чула, що добрий результат на іспиті гарантує місце кожному, незалежно від статусу. Силам Оборони Нескорених — СОН — байдуже, хто ти, аби вмів літати.
— Я знаю, що мене не вважають донькою Першого, — сказала я. — Але якщо складу іспит, мене візьмуть. Як і всіх.
— У тому то й річ, ідіотко. Ти не пройдеш, що б не робила. Я чула, як батьки говорили про це вчора. Адміралка Залізнобока наказала не приймати тебе. Чи ти думала, доньку Стрільця допустять до сонівських зорельотів?
— Брехня.
Моє лице похололо від люті. Це вона знову діставала мене, щоби я кинулася на неї й заробила собі клопоту. Та Діа тільки знизала:
— От побачиш. Хоча мені байдуже. Батько вже влаштував мене в Адміністративну службу.
Я замислилася. Це було зовсім не схоже на її звичні кпини. У її словах не було чутно тих ядучості й зловтіхи. Вона... Вона, схоже, казала правду, що їй байдуже, вірю я їй чи ні.
Я пішла у другий кінець класу, де місис Вміїр розмовляла з новою лекторкою — працівницею служби догляду за водоростями.
— В мене є запитання, — сказала я їй.
— Зачекай, Спенсо.
Я стала, схрестивши руки, явно заважаючи їхній розмові, доки місис Вміїр не зітхнула й відвела мене вбік.
— Що таке, дитино? — спитала вона. — Невже передумала і вирішила погодитися на щедру пропозицію громадянина Альфіра?
— Це правда, що адміралка наказала не приймати мене в академію?
Місіс Вміїр примружила очі, тоді повернула голову вбік і зиркнула на свою доньку.
— То це правда? — повторно запитала.
— Спенсо, — сказала вчителька, повертаючи голову до мене. — Зрозумій, це дуже делікатне питання. Репутація твого батька...
— То це правда?
Місіс Вміїр стиснула губи, але нічого не відповіла.
— То значить, усе це — брехня? — продовжила я. — Всі ці розмови про те, що всі рівні і єдине, що напевне важить — це вміння людини; про пошуки свого місця в житті й вірну службу?
— Це дуже складно, — промовила місис Вміїр, а тоді перейшла на шепіт: — Може, не підеш завтра на той іспит, аби нікому не було незручно? Приходь краще до мене, і ми обговоримо, яка робота підійде тобі найкраще. Якщо не хочеш у каналізацію, можливо, тебе зацікавить служба в наземних військах?
— Щоб стовбичити цілісінький день на караулі? — промовила я, не стримавшись. — Я хочу літати, розкрити себе!
Місіс Вміїр тільки зітхнула і похитала головою:
— Мені прикро, Спенсо, але цьому не бувати. Шкода, що іншим учителям забракло мужності відмовити тебе від цього задуму, коли ти була ще маленька.
Так зруйнувався весь мій світ. Омріяне майбутнє. Ретельно опрацьований план втечі від нестерпної буденності.
Брехня. Брехня, про яку я завжди підозрювала. Звичайно, ніхто не дасть мені скласти іспит. Авжеж, такому посміховиську, як я, не довірять зорельота.
У мені заклекотіла лють. Захотілося побити когось, розтрощити щось, кричати до крові з легень.
Та натомість я вийшла з класу, подалі від вдоволених поглядів решти учнів.
3
Заспокоєння я шукала в тихих печерах. Повертатися до мами з бабусею не наважувалась. Мама, безперечно, буде щаслива: через креллів вона втратила чоловіка, тому боялася, щоби подібна доля не спіткала й мене. А Ба... вона скаже не полишати боротьби.
Але боротьби за що? Я ж була не потрібна власній армії.
Я почувалася дурепою. Скільки разів казала собі, що стану льотчицею, проте насправді не мала ані найменшого шансу. Певно, вчителі всі ці роки нишком посміювалися з мене.
Я гуляла незнайомою печерою, яка розміщувалася далеко за межами території моїх досліджень, за кілька годин ходу від Вогненної. Однак і там мене не покидало відчуття розчарування й гніву. Якою ж дурепою я була.
Дійшовши до краю підземного урвища, я присіла й, постукавши двома пальцями по долоні, активувала батьків браслет зі світловим тросом. Він яскраво засвітився. Ба казала, на Детрит ці пристрої ми привезли з собою — ними користувалися дослідники і воїни колишнього космічного флоту. Я не повинна була б мати такий, але всі думали, що зі загибеллю батька його браслета теж не стало.
Приклавши руку до каменю, я ще раз постукала по долоні. Цією командою кінець троса кріпився до поверхонь. Так я зачепилася за камінь.
Дотик трьома пальцями випускав трос, за допомогою якого я перелізла через валун і опустилася на дно урвища. Опинившись там, постукала двома пальцями, щоби трос відчепився від каменю і повернувся в браслет. Я не розуміла, як працює ця технологія, але знала, що прилад треба заряджати раз на місяць-два, і робила це, таємно під’єднуючись до ліній дротів, що обплітали підземелля.