Я безгучно охнула, уявивши собі це.
— Але... зауважте, що я далеко не військовий корабель, — додав М-Бот. — Відомості про орбітальне бомбардування в моїй базі даних відсутні. Мабуть, про це хтось мені колись розповів.
— А я думала, ти не вмієш брехати.
— Не вмію! Я щиро вірю в те, що мої передові технології, озброєння і система маскування необхідні для ефективнішого збору даних про гриби. І це припущення не позбавлене здорового глузду.
— То все, що потрібно креллам, щоб остаточно розібратися з нами — це скинути на нас ці астероїди? — уточнила я.
— Це дещо складніше, ніж може здатися, — сказав М-Бот. — Щоб перетягувати настільки масивні об’єкти, їм знадобиться корабель достатнього розміру — крейсер, що без зайвого клопоту зіб’ють оборонні платформи. Однак дрібні зорельоти здатні обійти цей захист. Що, я так припускаю, ви і так знаєте, зважаючи на те, як часто ви б’єтеся з ними.
Я відкинулася в кріслі, насолоджуючись краєвидом. Широченний простір землі знизу, небо, яке виявилося меншим, ніж здавалося: вузенька, закована в пояс уламків, смужка, що огортала планету.
Я безвідривно милувалася рухом поясу. Виконуючи прадавні таємничі функції, наді мною літали його велетенські платформи та механізми. Пояс складався з десятків шарів, однак у ту мить — вдруге за все моє життя — всі вони зійшлися воєдино, і мені відкрився космос. Це була справжня нескінченність, яку розбавляла дрібка миготливих зірок.
І я могла заприсягнутися, що чую їх. Вони шептали до мене. Слова були нечіткі, але напрочуд реальні. Ба казала правду. Коли прислухатися, зорі можна почути. Вони звучали, ніби бойовий ріжок, що закликав мене, манив до себе...
Не будь дурепою, подумала я. У тебе немає двигуна. Якщо тебе побачать крелли, ти станеш для них легкою мішенню.
Неохоче я почала спуск.
На сьогодні досить.
Опускалися ми повільно, залишивши більшу частину роботи гравітації. Поки були в повітрі, нас трохи віднесло вітром, тож після приземлення, довелося повзти назад до печери на маневрових двигунах.
Виявилось, літали ми довгенько, і поки повернулися до печери, я вже нестримно позіхала. Позаду, сидячи на згорнутій ковдрі, мене перекривляла Слимачка.
Нарешті ми спустилися в печеру і поставили М-Бота на те саме місце, де я його знайшла.
— Що ж, можна вважати перший заліт вдалим, — сказала я.
— Мабуть, так, — погодився М-Бот. — Височенько злетіли, еге ж?
— Аби ж дістати десь двигун, ми нормально політали б.
— Е-е-е...
— Якщо захочеш, можемо навіть спробувати битися з креллами, — додала я, перевіряючи, на що вдасться його вмовити. — Робитимемо це таємно — не казатимемо нікому, хто ми! Чорний винищувач-привид без позивного, який у скрутну мить приходить на підмогу СОНу!
— Не думаю...
— М-Боте, тільки уяви, як ми, скажено маневруючи, мчимо серед вибухів! Несемося у височині, доводимо свою перевагу над ворогом, творимо власну симфонію знищення!
— Або ще краще — сидимо в печері й не робимо нічого з цього!
— Ми могли б воювати, не вимикаючи маскування... — продовжила я.
— Це все одно далеко від поняття «сховатися». Мені шкода, Спенсо, але я не можу битися. Ми можемо літати — мені це сподобалося, — але в бій вступати мені заборонено.
— Заборонено, — повторила останнє слово Слимачка.
Вимкнувши двигуни, я всілася в кріслі й замислилася. Мені була доступна неймовірна, потужна, небачена досі технологія, якою я не могла скористатися. У своїх руках я мала зброю, яка відмовлялася стріляти. Ну і що мені з нею робити?
Цього я не знала. Та найбільше мене гризла думка, що мій винищувач... боягуз.
Зітхнувши, я почала готуватися до сну. Злість на М-Бота потроху відступала перед захватом від того, що мені вдалося підняти його в повітря.
Коли я нарешті вклалася — розклала крісло, загорнулася в ковдру, а Слимачка зайняла своє місце у відкидній поличці під куполом кабіни, — до мене тихенько озвався М-Бот:
— Спенсо, ви ж не заперечуєте? Я про те, щоб утримуватися від бою. Я зобов’язаний виконувати наказ.
— Не зобов’язаний.
— Але ж я — комп’ютер, і це, по суті, єдине, що я вмію робити. Без наказу я не можу навіть порахувати до нуля.
— Щось мені в це не віриться, — процідила я. — Особливо після всього того, що ти мені розповідав.
— Це просто симуляція особистості, завдяки якій я спілкуюся з людьми.
— Дурна відмовка, — мовила я, позіхаючи і гасячи світло. — Хай свідомість твоя штучна, але ти — справжня особистість.
— Але...
— Я тебе чую, — відповіла я, знову позіхаючи. — Я чую твою душу — так само як зорі.