Вискочивши з роздягальні, помчала до свого корабля. На злітному майданчику самотою стояв мій «Поко». Неддів винищувач віддали іншому загону, коли ж решта нашої групи вже явно була в повітрі. Удалині гупали глухі постріли зеніток, а з вогненних слідів падучих уламків було видно, що бій точиться в небезпечній близькості до оборонного периметра «Альти».
Ураз втома поступилася місцем тривозі. У кабіну мого винищувача залазив пілот.
— Стривайте! — крикнула я. — Що ви робите? Це мій корабель!
Завагавшись, він озирнувся на техніків, що готували винищувач до злету. Один з них кивнув, і пілот повільно спустився драбиною.
— Ти спізнилася, — сказав мені Дорґо, один з техніків. — Адміралка наказала посадити пілотів у всі вільні кораблі й відправити в бій як резервні сили.
Моє серце закалатало від того, як, неохоче скочивши з останньої сходинки, пілот стягнув шолома. З-під нього виринуло жіноче обличчя. Це була дівчина десь двадцяти з чимось років, з великим шрамом на лобі. Показавши мені великий палець, вона мовчки посунула до роздягалень.
— Хто це? — тихо спитала я.
— Позивний «Жвава», — відповів Дорґо. — Колишня курсантка, яку підбили перед самим випуском. Але вона була настільки вправна, що адміралка внесла її в резервний список.
— Вона катапультувалася? — спитала я.
Дорґо кивнув. Я піднялася по драбині й забрала в нього свій шолом.
— Якщо не прийде іншого наказу, тримай курс на 110-75-1800, — сказав він, показуючи на бій. — Там на тебе чекатиме твій загін. Я передам диспетчерам, що ти вилетіла.
— Дякую, — кинула я, застібаючи шолом.
Піднявши великий палець, він зліз і прибрав драбину. Як тільки всі відійшли на безпечну відстань, один з техніків змахнув синім прапорцем.
Я запустила підйомне кільце і піднялася в повітря. Тисяча вісімсот футів — замала висота для бою, зазвичай нас тренували на тридцяти тисячах. Несучись у заданому напрямку, я почувалася, ніби ковзаю по землі.
— Говорить «Небовись» десять, позивний «Дзиґа», — промовила я, натиснувши кнопку виклику Йорґена.
— То ти встигла? — відповів він. — А нам казали, що до нас відправлять когось із резервістів.
— Було важко, але я змогла переконати їх, що ніхто, крім мене, не завдасть тобі більшої мороки. Ви в бою?
— Ні, — відказав він. — Адміралка наказала нам зайняти позицію біля однієї з зеніток. Координати: 110-75-1800. Дзиґо, хоч з тобою й не оберешся клопоту, я радий, що з нами ти, а не хтось інший.
Добувшись до місця десь за десять хвилин, я побачила решту своєї групи: вони висіли у повітрі між двох гір. Я пригальмувала двигунами заднього ходу і зайняла місце біля Веремії. Позаду нас, вишукуючи ознаки наближення креллівських кораблів, сканувала повітря велетенська гармата, завдовжки навіть більша за корпус училища. Понад базою стриміла купа менших гармат, готових відкрити вогонь по кораблях, що заходитимуть на малій висоті.
Друзі радо привітали мене. З такої відстані спалахи на полі бою були ледь видимі, проте гармата за нами вистрілила з таким оглушливим гуркотом, аж струсонуло мій «Поко». Високо над нами зливою іскор і камінців вибухнув дебелий уламок.
— То як, Дзиґо, — почула я в навушнику голос Веремії, — скільки ворогів готова збити сьогодні?
— Ну, рекорд підбитих за одну битву кораблів належить пілоту з позивним «Шельма». Він сам збив дванадцять ворожих кораблів і допоміг підбити ще дев’ять. Думаю, сміливою заявою буде вже бодай спробувати перевершити його досягнення. Але я не проти спробувати.
Я очікувала почути сміх, але Веремія промовила цілком серйозним тоном:
— Дванадцять і дев’ять? Негусто якось.
— Навіть зважаючи, що середня чисельність креллівської навали — тридцять кораблів?
— Сьогодні їх сімдесят п’ять, — мовила Веремія. — Легка здобич — звичайно, якщо нас пустять у бій.
Вона вилетіла вперед на маневрувальних двигунах, я — за нею.
— І куди це ви зібралися? — гукнув нам Йорґен.
— Хочеться бачити бій краще, — сказала я.
— Відставити! Назад у стрій. Нам наказано тримати позицію.
Ми хоч і послухались його, та мені страшенно кортіло в бій. Бо від бездіяльності мене знову почала огортати втома.
— Зв’яжися з Коббом. Може, він скаже нам відрядити кількох розвідників, — сказала я.
— Переконаний, там вже й так працюють розвідники, — відповів Йорґен. — Наше завдання — тримати позицію тут.
— Артуро, по-твоєму, скільки звідси до поля бою? — спитала ФМ.
— А чого ти мене питаєш?
— Бо ти розумний.
На мить на лінії зависла тиша.