Я залізла в печерку, в якій росло повно грибів курді. На смак — бридота, зате щурі їх полюбляють. Отже, тут можна гарно пополювати. Я вимкнула ліхтарик і стала чекати, уважно прислуховуючись.
Темряви я ніколи не боялася. Вона нагадувала мені вправу Ба, коли треба було злітати до співучих зір. Справжні воїни темряви не бояться. А я вважала себе войовницею. Бо я... збиралася... я збиралася стати пілотом...
Подивилася вгору, щоб відігнати відчуття поразки, але несподівано... Злетіла. До зірок. Мені знову здалося, ніби я чую, як до мене щось озивається — ніби флейта грає вдалині.
На землю мене повернув шерех неподалік. Шкряботіння щурячих лапок на камінні. Звичним рухом я навела на ціль арбалет і засвітила трос.
Пацюк перелякано крутнувся в мій бік. Мій палець затремтів на гачку, але я не вистрілила, бо гризун устиг втекти. Та і яка різниця? Невже доведеться жити решту життя, вдаючи, ніби нічого не сталося?
Зазвичай мандри відривали мене від проблем. Але сьогодні, наче камінець у черевику, мені постійно муляли чорні думки: «Пам’ятаєш? Ти пам’ятаєш, що в тебе щойно вкрали мрію?».
Почувалася я наче в перші дні після загибелі батька, коли кожна мить, кожен предмет, кожне слово нагадували мені про нього — і про ту пустку, що зосталась у мені. Зітхнувши, я причепила до стріли кінець світлового троса і налаштувала його чіплятися до першого, чого він торкнеться. Націлилась на сусідній обрив і вистрілила. Невагомий трос пристав до скелі, і, закинувши арбалет на спину, я полізла туди.
У дитинстві я часто уявляла, ніби тато вижив і його тримають у заручниках десь у цих нескінченних незвіданих тунелях. Уявляла, як рятую його, немов один з тих героїв з казок Ба: Ґільґамеш, Жанна д’Арк, Тарзан. Тільки цього разу це була я.
М’яко затремтіли стіни печери, посипалася зверху пилюка. Щось упало на поверхню.
Десь поблизу, подумала я. Невже я так високо залізла? Дістала записник з картами. Я була тут уже давненько. Щонайменше пару годин. Ще й у кількох печерах лягала подрімати...
Поглянула на годинник на браслеті. Ніч прийшла і минула, уже наближався полудень дня іспиту, котрий призначено на вечір. Мабуть, час повертатися. Мама і Ба хвилюватимуться, якщо я не прийду на іспит.
До дідька той іспит, подумала я, уявляючи собі обурення, яке відчую, коли мене розвернуть біля дверей. Замість того крізь вузький перешийок я перелізла в іншу печеру. Хоч десь мій малий зріст був перевагою.
Ще один удар струсонув печери. Підійматися на поверхню в такий уламкопад нерозумно. Але мені було байдуже. Мною заволоділо безрозсудство. Я відчувала, майже чула, як щось тягне мене вперед. Лізла, допоки не добулася до щілини в склепінні. Крізь неї лилося світло, але рівне, стерильно-біле, недостатньо жовте. У підземелля крізь шпарину проникало і холодне сухе повітря — добра ознака. Викинувши назовні рюкзак, я протиснулася крізь щілину на світло.
Поверхня. Задерши голову, я знову побачила небо. Як завжди, воно мене вразило.
Далекий ліхтар світив на клапоть землі, проте більша її частина перебувала в тіні. Небо вгорі виблискувало міріадами падучих уламків — тоненьких світлих ліній, схожих на порізи. Серед них, уважно слідкуючи, строєм літало троє розвідувальних зорельотів. Нерідко ці уламки бували шматками космічних кораблів та іншим космічним мотлохом, з якого можна було добути цінні деталі. А ще в такі моменти в готовність приводили наші радари, оскільки за уламками могли сховатися крелли.
Я стояла в сизій куряві, купаючись у небі, відчуваючи цей особливий легіт на щоках. Виявилось, «Альта» була зовсім недалеко від мене: за якісь пів години ходу. Тепер, коли крелли й так знали, де ми, ховати базу не було сенсу, тому розширили її з підземного бункера до кількох великих будівель, по периметру оточених муром, зенітними установками і невидимим щитом, що захищав її від уламків.
Біля муру кілька груп людей обробляли вузеньку ділянку, де стояло дещо, чому я завжди дивувалася: дерева і поля. Що вони тут роблять? Нащо намагаються вирощувати їжу на пустельному ґрунті?
Наблизитись до них я не наважувалась, боячись, що вартові можуть прийняти мене за мародерку з сусідньої печери. Та попри те було щось драматичне у вигляді тих зелених полів супроти неприступного муру бази. «Альта» була вершиною нашої настирності. Три покоління людства жили на цій планеті, як щурі, кочівники, але більше ховатися ми не збиралися.