Сідаючи, відчула, як болять усі м’язи й гуде в голові. Я була не просто в приміщенні, ще й у ліжку. Що ж то таке сталося? Невже я заснула десь у штабі? Адміралка, мабуть...
Ти в лазареті, пригадала я. Після бою Кобб відправив тебе на огляд. Тобі наказали лягати спати, щоб можна було зняти показники.
Я слабо пригадувала, як усе було, але пам’ятала, що сестра наділа на мене халат і наказала лягти в ліжко у крихітній палаті. Занадто зморена, я не заперечувала. Не пам’ятаю навіть, як лягала — все відбувалося як у тумані.
Однак вибух корабля Веремії чітко врізався мені в пам’ять. Відкинувшись на м’яку подушку, я заплющила очі. Веремії не стало.
Врешті я таки примусила себе встати. На стільці лежали мої речі: випраний комбінезон, а на ньому — браслет. Рюкзак стояв на підлозі біля стільця, на рації блимала лампочка. Трясця... А раптом хтось відповів на виклик? Чи стримався М-Бот, щоб не бовкнути чогось?
Нараз моя таємниця перестала здаватися мені такою важливою. Зважаючи на те, що відбувалося... як нашу групу знищували по одному... кому тепер яке діло? Яка різниця, розкрили мій секрет чи ні?
Веремія загинула.
Я поглянула на годинник. 05:45. Я сходила до вбиральні, помилася і вийшла у приймальне відділення. Змірявши мене поглядом, сестра видала мені червоний талон.
«Лікарняна відпустка для відновлення. Термін: один тиждень», — писалося там під моїм іменем. Нижче стояли печатка і підпис.
— Я не можу дозволити собі цього, — сказала я. — Адміралка виключить мене за таке.
— Усій вашій групі дали обов’язковий лікарняний, — сказала жінка. — Це наказ голови медичної служби — докторки Тіор. Вас ніхто не виключатиме, кадетко. Вам треба відпочити.
Я вирячилась на талон.
— Ідіть додому, — мовила медсестра. — Проведіть тиждень із рідними, відпочиньте. Зорі милі, таке випробування — занадто для курсантів.
Постоявши ще трохи, я розвернулася, вийшла з медичного корпусу і попростувала до навчального. Обрала обхідний маршрут, що пролягав повз наші «Поко». На майданчику їх залишилося всього чотири. Корабель Артуро стояв трохи далі, в ремонтному ангарі, навкруги нього лежали запчастини.
Мені наказано йти додому. Але куди? Назад у печеру? Чи до матері, чиє несхвалення СОНу може остаточно підірвати мою впевненість у своїх планах?
Я зім’яла талон у кишені, зайшла в нашу аудиторію й сіла у свій тренажер. Мені хотілося подумати, порозмовляти з Коббом — розібратися в усьому. «Хоробрі до кінця», — казала Веремія. Так вона і вчинила.
Трясця. Веремії не стало. У казках Ба на честь полеглих воїнів завжди влаштовували бенкет. Але мені хотілося не бенкетувати, а забитися десь у темний куточок і згорнутись калачиком.
Дивно, але коли настав час заняття, двері скрипнули і в аудиторію тихо увійшла решта курсантів, крім Йорґена. Хіба медсестра не казала, що лікарняний дали нам усім? Мабуть, як і я, вони відмовлялися приймати його.
Кіммалін підійшла до мене й обійняла. Мені було зовсім не до обіймів, але я їх однаково прийняла. Бо це було мені потрібно.
Навіть Йорґен об’явився через десять хвилин від початку заняття.
— Так і знав, що знайду вас тут, — сказав він.
Я підготувалася почути його наказ розходитися. Чекала, що він нагадає нам про скасоване заняття і скаже іти додому. Та він тільки оглянув нас і схвально кивнув.
— Загін «Небовись», шикуйсь, — скомандував він тихо.
Цього він не робив від найпершого дня, коли ми підняли його на глум. Однак сьогодні нікому це не здалося дурницею. Тож наша четвірка стала в шеренгу.
Йорґен підійшов до передавача на стіні й натиснув кнопку:
— Джексе, чи не були б ви такі ласкаві зв’язати з капітаном Коббом і переказати йому, що його група чекає в аудиторії? Дякую.
Відтак повернувся до нас і зайняв місце в шерензі. Ми стали чекати. Спливло п’ятнадцять, тоді — двадцять, хвилин. О 06:29 нарешті відчинилися двері, і всередину зайшов Кобб.
Ми виструнчились і козирнули йому. Оглянувши нас, він гримнув:
— СІДАЙТЕ!
Я налякалася, бо такого точно не очікувала. Однак разом з усіма виконала наказ.
— Якщо починаєте неконтрольовано падати, — почав кричати він, червоніючи від люті, — негайно катапультуйтеся! КАТАПУЛЬТУЙТЕСЯ, трясця вашій матері!
Він аж не тямив себе з люті. Бувало й раніше вдавав, ніби сердиться, але щоб весь червоний так кричав, аж плювався — таким його ми ще не бачили.
— Скільки разів можна повторювати? — провадив він. — Скільки разів я казав вам одне й те саме, а ви досі слухаєте дурниці! — Він махнув рукою на вікно, у бік головного штабу командування СОН. — Єдина причина, чому в нас панує ця безглузда тяга до мучеництва — це тому, що якомусь придурку захотілося виправдати наші втрати. Щоб смерть наших бійців здавалася чимось почесним, благородним. Але це ні те, ні інше. І дурні ви, що слухаєте ці нісенітниці. Не смійте легковажити власним життям. Не смійте викидати те, що втнула та дурепа вчора. Не смійте...