— Не називайте її дурепою, — урвала його я. — Вона намагалася повернути керування, хотіла врятувати корабель.
— Вона боялася, щоб її не назвали боягузкою! — гаркнув Кобб. — Це не має нічого спільного з керуванням кораблем!
— Веремія, Гудія, — героїня, — відрізала я.
— Вона була...
Я встала:
— Лише тому, що ви прагнете виправдати власне боягузтво через те, що катапультувалися, ми не зобов’язані чинити так само!
Кобб заціпенів. А тоді... здувся і важко опустився в крісло. Уся його аура мудрості й авторитетності в одну мить зникла, і нам явився старий, змучений, убитий горем чоловік.
Мені стало ніяково. Кобб на таке не заслужив, бо катапультувавшись, не зробив нічого поганого, і навіть у СОНі не звинувачували його за це. А Веремія... Що ж, я й сама казала їй — благала — катапультуватися. Вона мене не послухалась, але її вибір теж був вартий поваги.
— Вам усім виписали тиждень лікарняного, — промовив Кобб. — Докторка Тіор завжди наполягала на тому, щоб курсантам давали довгий відгул, коли вони втрачають товаришів, і схоже, вона свого добилася. — Він підвівся і огрів мене поглядом: — Сподіваюся, ти будеш щаслива, почуватимешся справжньою героїнею, як твоя подруга, коли гнитимеш, забута всіма, посеред дикої пустелі.
— Їй влаштують належний похорон, — заперечила я. — Її ім’я оспівуватимуть майбутні покоління.
Він гмикнув:
— Якби ми оспівували ім’я кожного зеленого недоумка, який загинув, так і не ставши повноцінним пілотом, у нас не залишилося б часу ні на що інше. Тіло Веремії не забиратимуть ще декілька тижнів — щонайменше. Розвідники підтвердили, що вибух зруйнував підйомні кільця, і вони не підлягають ремонту. Від її «Поко» не залишилося нічого, що можна було б використати з користю, тож за нього візьмуться, розчистивши решту завалів. Твоя подруга-героїня залишиться там і буде ще одним загиблим пілотом, похованим під уламками власного корабля. Мені ж тепер, трясця її матері, треба писати листа із поясненням її батькам, бо покладатися в цій справі на Айванс — дурне діло.
Він подибав до дверей, але в останню мить зупинився і крутнувся до Кіммалін. Я зовсім не помітила, що вона встала. Дивлячись на нього повними сліз очима, дівчина козирнула і кинула щось на крісло.
Це був її значок.
Кобб кивнув.
— Залиш його собі, Скритна, — сказав він. — Після відрахування кадетам дозволяється залишати собі свій значок.
На цьому він розвернувся й пішов геть.
Що? Відрахування?
— Він не може вчинити з тобою такі — вражено промовила я, повертаючись до Кіммалін.
Вона поникла:
— Я сама попросилася, після битви. Він сказав подумати до ранку. От я і вирішила.
— Але ж... Ти не можеш...
Біля мене став Йорґен. Він звернувся до неї:
— Скритна, Дзиґа правду каже. Ти — важлива частина нашої групи.
— Я тут — найслабша ланка, — заперечила вона. — Скільки разів комусь із вас доводилося кидати переслідування, щоб порятувати мене? Я тільки наражаю вас всіх на додаткову небезпеку.
Попри запевнення Кобба, вона залишила значок на кріслі й рушила до дверей.
— Кіммалін, — безпорадно гукнула я їй услід, а тоді підбігла і взяла за руку: — Благаю.
— Дзиґо, вона загинула через мене, — прошепотіла Кіммалін. — Ти знаєш це не гірше за мене.
— Вона загинула через власну гординю.
— Її міг врятувати один-єдиний постріл. Але я схибила.
— Її переслідувало два кораблі, тож одного пострілу однаково не вистачило б.
Вона лише усміхнулася, стиснула мою руку і пішла мовчки.
Я відчула, як мій світ руйнується. Спочатку Веремія, тепер — Кіммалін. Кинула розпачливий погляд на Йорґена. Він-то може її зупинити. Чи не може?
Але він лише стояв нерухомо — високий, вродливий. Дивився прямо перед собою, і мені здалося, ніби я помітила в його очах дещо. Провину? Біль?
У нього на очах руйнується його команда.
Треба було щось зробити, зупинити цю катастрофу, полегшити біль. Але ні, зупинити Кіммалін я не могла. Та нічого, так вона бодай буде в безпеці.
А Веремія?
— Артуро, — промовила я, піднімаючи рюкзак, — не підкажеш, як далеко до вчорашнього поля бою?
— Це неподалік від нашої початкової позиції, біля великих гармат. Десь із вісім кілометрів.