Я наділа наплічник:
— Супер. Тоді побачимось за тиждень.
— Куди ти? — запитала ФМ.
— На пошуки Веремії, — відповіла я, — щоб влаштувати їй похорон, на який вона заслужила.
34
Я брела сухою, курною пустелею. Орієнтувалася на компас, без якого там було ніяк, адже все навкруги було однаковим.
Намагалася прогнати всі думки геть з голови. Думати було небезпечно. Коли вже загибель Біма та Ранньої, яких я майже не знала, залишила в моїй душі таку глибоку рану, то що тоді казати про Веремію, мою напарницю?
Тут усе було складніше. Веремія була така ж, як я — принаймні така, яку я з себе вдавала. Вона завжди йшла на крок попереду, вела мене за собою.
Тож у її загибелі я бачила власну.
Ні. Не думай про це.
Та від емоцій не втекти. Всередині я почувала пустку, роз’ятрену рану, що ніяк не загоювалась. Після такого нічого вже не буде як раніше. Вчорашній день не просто позначив загибель подруги. Тоді загинуло і моє вміння вдавати, буцімто ця війна — хоч чимось та й славетна справа.
Заблимав передавач, і я натиснула на кнопку прийому.
— Спенсо, — звернувся до мене М-Бот, — ви впевнені, що прийняли розумне рішення, вирушивши в цю подорож? Мені хоч і не знайоме хвилювання, але...
— Я хочу побути на самоті, — сказала я. — Наберу тебе завтра.
Я вимкнула рацію й сховала її в наплічник, куди завбачливо склала щурятину і воду в дорогу. Якщо харчі закінчаться, вполюю собі ще. Може, спустившись у підземелля, я більше не повернуся в цивілізацію й житиму кочовим життям — як мій рід колись, до заснування «Альти».
І більше не літатиму?
Просто йди, Спенсо, наказала я собі. Йди і не думай.
Усе просто:
Таке я можу.
Я була вже за дві години ходу від «Альти», коли тишу розітнув гуркіт двигуна, і, обернувшись, я побачила, як до мене наближається автомобіль. Летів він за три метри над землею, тягнучи за собою хвіст пилу. Невже адміралка довідалася про мій намір й відправила охорону з надуманим приводом виключити мене з академії?
Як виявилось, ні. Коли авто підлетіло ближче, я упізнала його блакитний корпус. Належало воно Йорґенові. Напевно, замінив матрицю живлення.
Зітхнувши, я повернулася і почвалала далі. Йорґен пригальмував біля мене, опустив машину нижче і вистромився з вікна так, що його голова була в повітрі всього на метр над моєю.
— Дзиґо, ти справді вирішила пішки здолати вісімдесят кілометрів?
Я не відповіла.
— Ти розумієш, що тут небезпечно? — продовжив він. — Я наказую тобі повертатися. А що, як ти потрапиш під уламкопад?
Я стенула. Живучи біля самої поверхні ось уже кілька місяців, у справжній небезпеці я була лише раз — коли знайшла печеру з М-Ботом.
— Спенсо, — сказав Йорґен, — в ім’я Полярної зірки, сідай. Я тебе підкину.
— Хіба тобі не треба спішити на чергове зборище багатіїв?
— Батьки ще не знають про лікарняний, тож поки що я вільний, як і ти.
Я? Вільна? На цю думку мені захотілося розреготатися йому в очі.
Проте в нього була машина, завдяки якій, замість кількох днів, моя мандрівка займе всього пару годин. Та я однаково сердилась на нього, бо хотіла побути наодинці. Либонь, щоб настраждатися досхочу. Водночас якась частина мене прекрасно розуміла, що з тими запасами, що я прихопила з собою, до тіла Веремії мені не дійти, і доведеться повертатися через день від початку подорожі.
— Я хочу піти із тобою, — мовив Йорґен. — Ти гарно придумала. Веремія... на це заслужила. Я захопив матеріали для багаття.
Йоргене, ти хоч колись можеш схибити? Я задумалася, обходячи авто й залазячи з пасажирського боку. Я була по пояс у пилюці, якою вимастила весь салон, але Йорґен зовсім не звернув на те уваги.
Він натиснув на важіль, і ми понеслися пустелею. Машина була обладнана невеликим підйомним кільцем, а замість реактивного мала лише базові двигуни, проте так близько до землі однаково складалося враження, ніби ми рухаємося швидше, ніж насправді. Надто, зважаючи на те, що даху в машині не було, і вітер тріпав моє волосся. Я розслабилася й цілковито віддалася руху.
— Хочеш побалакати? — спитався Йорґен.
Я не відповіла, бо не мала чого казати.
— Хороший командир повинен завжди допомагати своїм бійцям, коли в них щось не так, — провадив він. — Зрозумій, Дзиґо, що ти не могла її врятувати. Ти нічого не вдіяла б.
— Ти також вважаєш, що вона мала катапультуватися, — мовила я.
— Я... Зараз це вже не важливо.
— Ти думаєш, їй не варто було гнатися за тим креллом. По-твоєму, вона порушила протокол, розпочавши переслідування самотужки. Так ти вважаєш. Я знаю. Ти її засуджуєш.