— То тепер ти сердишся на мене за те, що я міг би, або й не міг, думати?
— Але ж ти так думав, засуджував її рішення, чи не так?
Йорґен нічого не сказав і лише мовчки керував машиною. Вітер куйовдив його занадто охайну, бездоганну зачіску.
— Чому ти завжди такий безжалісний? — запитала я. — Чому твоя «допомога» постійно нагадує прямі цитати з протоколу? Ти часом не робот? У тебе взагалі є почуття?
Він зморщився, а я заплющила очі. Я знала, що йому не байдуже, бо на власні очі бачила його в аудиторії того ранку, коли він, раз за разом проганяючи симуляцію, намагався розібратися, як можна було врятувати Ранню. Знову я, не подумавши як слід, ляпнула дурницю. Усі мої неприємності завжди були від гарячковості.
— Нащо ти мене терпиш? — спитала я. Розплющивши очі, закинула голову, оглядаючи поле уламків над нами. — Чому не здав мене після того, як я зламала твою машину, побила тебе і наробила ще цілу купу дурниць?
— Ти врятувала Недда.
Я опустила голову і подивилась на нього. Хлопець їхав, не відриваючи погляду від дороги.
— Ти полетіла за моїм другом у саме пекло, — повів він далі, — а тоді витягнула його з небезпеки. Та й навіть без того я все розумів. Ти бриклива, язиката, а ще... а ще від тебе самі неприємності. Проте, коли ми у повітрі, ти — одна з нашої команди, і ти рятуєш життя моїх бійців.
Він повернув голову до мене, і наші погляди зустрілися.
— Можеш скільки завгодно лаяти мене або погрожувати розправою, але якщо й надалі літатимеш, як учора, захищаючи і допомагаючи іншим, я хочу бачити тебе у своїй команді.
— Але Веремія однаково загинула, — мовила я, — а Кіммалін покинула навчання.
— Веремія загинула через власну гарячковість. Скритна пішла, бо літати — не її. А проблеми на кшталт твоєї недисциплінованості — суто мій клопіт. Порядок у наших рядах — мій прямий обов’язок.
— То коли тобі вже дають непосильні завдання, чого не скажуть самотужки перемогти всіх креллів? Коли даєш раду всім нам, то таке тобі точно до снаги...
Він напружився і впився поглядом у дорогу. Я збагнула, що образила його. Трясця.
Коли ми наблизилися до зенітної батареї, Йорґен зв’язався з тамтешніми бійцями, попросивши вимкнути датчики наближення і дати нам проїхати. Варто було йому назватися сином Першого Громадянина, як нас пропустили без жодних запитань.
За батареєю знайти місце, де розбилася Веремія, було напрочуд легко: її корабель протягнуло по землі на сотню метрів, залишивши позаду глибоку борозну. Зореліт розвалився на три частини. Першими явно відірвало хвоста з двигуном. Далі ми побачили місце, де середня частина — точніше те, що від неї залишилось, — зробила чорну діру в землі. Від удару об камені, знищивши підйомне кільце, вибухнула матриця живлення. Це цей спалах я спостерігала.
Найменша частина фюзеляжу, з кабіною пілота, відірвавшись, пролетіла найдалі. Помітивши під грудою каміння зім’яту кабіну, я миттю насторчилась.
Щойно Йорґен приземлив авто, як я вискочила з крісла і побігла. Застрибнула на перший валун і, деручи руки, полізла на другий. Мені хотілося піднятися якомога вище, щоби оглянути кабіну. Я мусила знати. Нарешті видряпалася на верхній камінь, звідки мені стало видно нутрощі потрощеної кабіни.
Вона була всередині.
Якась частина мене відмовлялася повірити, що це Веремія. Потайки я сподівалася, що вона все ж врятувалася і була хоч і добряче пом’ята, зате жива. Та, як завжди, я лише тішила себе марними сподіваннями.
Це була фантазія. На її гермокостюмі були датчики життєдіяльності, котрі автоматично відсилали сигнал тривоги для порятунку. Тож якби Веремія вижила, СОН про це знав би. Мені вистачило одного погляду, щоб переконатися, що вона загинула на місці. Її розчавило, затиснуло всередині зім’ятим металом.
Нарешті я спромоглася відірвати погляд, відчуваючи, як у грудях мені холоне. Біль. Пустка. Я огледіла борозну, залишену кораблем при падінні. Довжина її вказувала на те, що перед самою аварією Веремії майже вдалося вирівняти зореліт.
Вона була близька до порятунку. Попри відірване крило і несправне підйомне кільце, вона майже приземлилася.
Тяжко сопучи, здерся на камінь Йорґен. Я простягнула йому руку, як завжди, забувши, наскільки я мала супроти когось такого, як він. Одним рухом руки хлопець мало не скинув мене донизу.
Видершись на верхівку каменя, він кинув погляд на Веремію, зблід і відвернувся. Сів на виступ. Зціпивши зуби, я насилу спустилася в кабіну і зняла з її закривавленого комбінезона значок. Найменше, що ми могли зробити, — повернути його її рідним.