Я заглянула Веремії у понівечене обличчя, з якого перед собою дивилося одне вціліле око. Нескорена до кінця, хай до чого це не призвело б. Відважна чи боягузка, вона однаково загинула, то хіба ж мала якесь значення та хоробрість?
Лякаючись цієї думки, я обережно закрила їй око, вилізла з кабіни і обтерла руки об комбінезон.
Йорґен кивнув у бік машини:
— У багажнику лежить усе необхідне для вогнища.
Я спустилася по своєму світловому тросу, Йорґен — за мною. У багажнику ми знайшли трохи мастила і в’язку дров, що неабияк мене здивувало: я ж очікувала побачити там вугілля. Коли в нього є навіть таке, це означає, що він не просто багатий, а казково багатий. Відтак ми повернулися до корабля і затягнули дрова тросом.
Полінце за полінцем, заклали деревиною всю кабіну.
— Так робили наші пращури, — промовив Йорґен, зайнятий роботою. — Вони спалювали корабель в океані.
Я кивнула, дивуючись, наскільки низької думки він про мою освіту, коли гадає, ніби я цього не знаю. Ясна річ, ні я, ні він океану зроду не бачили, бо на Детриті не було жодного.
Поливши дрова і тіло Веремії мастилом, я відступила. Йорґен простягнув мені запальничку, я запалила тріску і кинула в кабіну.
Вогонь спалахнув несподівано потужно, і я одразу вкрилася потом. Ми відійшли трохи далі й видерлися на камені. За традицією, віддали честь багаттю.
— Повертайся до зірок, войовнице, — промовив Йорґен слова, які завжди казали офіцери, — тепер твій дім серед них.
Це була не вся промова, але й того було достатньо. Відтак ми повсідалися на камінцях, щоб за традицією додивитися доки вогнище не згасне. Я протерла значок Веремії, повернувши йому блиск.
— Я не нескорений, — озвався Йорґен.
— Що? А я думала, ти виріс у нижніх підземеллях.
— Звісно, я громадянин і виріс у Підземеллях Нескорених, але я маю на увазі, що зовсім не почуваюся нескореним. Я не знаю, як це — бути як ти. Або Веремія. Змалечку моє життя було визначене наперед. Як можу я виконувати великі заповіді — боротися з креллами, кидаючи виклик долі — коли все, що мені залишається — це чітко слідувати семи правилам?
— Принаймні завдяки цьому ти рано навчився керувати зорельотом і вступив у СОН без іспиту. Ти хоч літати можеш.
Він знизав.
— Шість місяців.
— Даруй?
— Рівно стільки часу в мене буде після випуску. До Кобба мене віддали, бо в нього кадетам найбезпечніше, а після випуску я пролітаю не більше шести місяців. Саме стільки досвіду буде достатньо, щоб вважатися шанованим пілотом, а тоді мене заберуть зі служби.
— Твої батьки навіть таке можуть?
— Так. Найімовірніше, підлаштують усе як термінову необхідність обійняти посаду в уряді раніше, ніж очікувалось. Після того решту свого життя я проведу на засіданнях, слугуючи посередником між батьком та СОНом.
— А літати так зможеш?
— Хіба що для розваги. Та чи зрівняється це зі справжніми бойовими вильотами? Як я зможу насолоджуватися тими розважальними польотами — у найбезпечніший час — після того, як відчув дещо набагато краще? — Він підняв очі до неба. — Батька завжди непокоїла моя любов до польотів. Чесно кажучи, під час тренувань — ще до офіційного навчання — мене часто навідувала думка, що пара крил урятує мене від цієї долі. Але я не нескорений, тому робитиму те, чого від мене очікують.
— Гм, — протягнула я.
— Що?
— Ніхто не називає твого батька боягузом. Але... ти однаково живеш у його тіні.
Йорґен був у тій самій пастці, що й я — коли ніякі заслуги не гарантують йому свободи.
Спостерігаючи, як на тлі присмеркового неба догоряє вогнище, ми ділилися спогадами про Веремію, хоч жоден з нас і не бачив на власні очі, як вона любить пожувати щось серед ночі, а тільки чули про це від інших.
— Вона була така як я, — врешті промовила я, коли вогонь майже повністю згас, а навколо нас запала ніч, — навіть краща за мене.
Допитуватися Йорґен не став, тільки кивнув. При останніх кволих пломінцях від багаття, що відбивалися в його очах, його обличчя більше не викликало в мене бажання розквасити його. Напевно, це було тому, що за тою маскою авторитарного перфекціонізму я нарешті розгледіла живі почуття.
Дочекавшись, коли багаття перестало горіти зовсім, ми встали і ще раз віддали честь. Відтак Йорґен пішов до машини, пояснивши, що йому треба додому в одній справі. Я ж залишилася стояти на камені, оглядаючи борозну, залишену кораблем Веремії.
Я не розуміла, чи звинувачую її за те, що вона змарнувала своє життя, чи все ж поважаю, бо за всяку ціну вона була готова уникнути клейма боягузки. Чи можливо відчувати обидві ці речі водночас?