Вона майже врятувалася, ще раз подумала я, дивлячись на вціліле крило неподалік. На деякій відстані від нього лежала задня відірвана частина фюзеляжу.
Разом з двигуном.
Нараз мені сяйнула думка. За уламками корабля прийдуть не раніше, ніж за кілька тижнів. А коли і помітять, що двигуна нема, то скоріш за все вирішать, що його зруйнувало пострілом.
Як би тільки затягнути його в печеру?..
Це ж не розкрадання могили. Трясця, та Веремія найперша сказала б мені забрати двигун. Вона хотіла б, щоб я продовжувала літати і битися. Але як мені затягнути його в таку далечінь? Він же на кілька порядків важчий, ніж я здатна підняти...
Я зиркнула на Йорґена в машині. Чи наважусь я на таке?
А хіба в мене є інший вибір? Врешті бо, я ж сама бачила в нього в багажнику ланцюг...
Злізши з каменів, я попростувала до автомобіля й підійшла якраз у мить, коли він вимкнув передавач.
— Поки все спокійно, — промовив він, — але варто поквапитися.
Повагавшись ще з мить, я нарешті спитала:
— Йорґене, скільки може потягнути ця машина?
— Чимало. А що?
— Ти допоміг би мені зробити одну річ, яка може здатися дещо божевільною?
— Щось типу вильоту в дику пустелю, аби влаштувати похоронне вогнище для загиблої подруги?
— Щось навіть ще скаженіше, — сказала я. — Без твоєї допомоги я не обійдуся, але попрошу тебе не ставити зайвих запитань. Уяви собі, що то я від горя з’їхала з глузду, гаразд?
Він насторожено глипнув на мене:
— І що ж ти таке надумала?
35
— Ти хоч розумієш, що це тільки підсилює мої підозри? — сказав Йорґен дорогою до «Альти».
Я зиркнула за борт, де під корпусом машини, причеплений на ланцюгах до буксирувального кільця на шасі, висів прискорювач. Крихітного підйомного кільця на Йорґеновій автівці заледве вистачало, щоб тягнути таку вагу.
— Спершу ти крадеш у мене матрицю, — вів він далі, — а зараз — це. Що ти затіяла? Власний «Поко» будуєш? — засміявся він.
Коли я не відповіла, він повернув голову до мене і, нарешті все зрозумівши, ляснув себе по лобі.
— То це правда. Ти будуєш власний зореліт.
— Я ж казала не ставити зайвих запитань.
— Але ствердної відповіді від мене не отримала. Дзиґо, ти справді будуєш зореліт?
— Ремонтую, — кинула я. — Знайшла розбитий.
— Всі уламки є власністю СОНу. Самовільне заволодіння ними прирівнюється до крадіжки.
— Як оце ти допіру допоміг мені викрасти двигун?
Крекнувши, він відкинувся на спинку крісла.
— А ми, по-твоєму, чим займалися, коли пів години виймали двигун з розбитого зорельота? — усміхнено спитала я.
— Ти ж сама просила уявити, що збожеволіла від горя через загибель Веремії!
— Але ж я не думала, що ти мені повіриш, — мовила я. — Послухай, я все життя цим займаюся і ще жодного разу не потрапляла в халепу. А у Вогненній взагалі — з уламків зробила собі власний гарпун, з яким полювала на щурів.
— Але винищувач — не гарпун. Та і як ти його полагодиш? У тебе ж немає на це вмінь — та й часу бракує!
Я не відповіла, не бажаючи втягувати Ріка у неприємності.
— Ти сказилася, — виснував Йорґен.
— Адміралка Залізнобока нізащо не допустить мене до польотів. Вона неприхильна до мене через історію з моїм батьком. Навіть якщо я й закінчу навчання, решту життя буду змушена провести на землі.
— І тому ти вирішила зробити власний зореліт. А далі що? У потрібний момент з’явишся на полі бою, і ніхто не додумається спитати, звідки в тебе власний винищувач?
Я... Чесно кажучи, на це відповіді в мене не було. Я вирішила відкинути логіку, покладаючись на те, що подібні запитання — просто мости, які можна спалити, щойно я їх подолаю.
— Дзиґо, навіть якщо тобі й вдасться самотужки поремонтувати «Поко», ти однаково нікуди не полетиш, бо тільки-но з’явишся в небі, як тебе засічуть сонівські радари. Якщо не назвешся, тебе одразу зіб’ють. А як зізнаєшся, хто ти, корабель у тебе заберуть швидше, ніж ти встигнеш згадати слово «трибунал».
Хай тільки спробують, подумала я, а сама промовила:
— А я не літатиму на ньому за СОН. Є на світі й інші печери і народи.
— Але у жодного немає власних повітряних сил. А живі вони виключно через те, що крелли зосередили всю свою увагу на нас.
— Деякі використовують зорельоти в торгівлі, — зауважила я.
— І ти відмовишся від війська, щоб перевозити вантажі? — здивувався він.
— Не знаю.