Я опустилася в крісло, стараючись не видавати свого роздратування. Він знову мав рацію. Як завжди. Тільки перестав мене бісити, аж тут знову зробився Приндою.
Він зітхнув:
— Слухай, якщо дуже хочеш літати, можу вибити тобі місце на приватному кораблі. Деякі родини з нижніх підземель мають власні винищувачі для супроводу торговельних суден. І не доведеться лагодити старий брухт. Зможеш узяти один з наших кораблів. У батьків Артуро їх декілька.
Я миттю збадьорилася:
— Правда? Мені таке можна?
— Напевно. — Він замислився на хвильку. — А може, й ні. Конкуренція на одне місце висока, та й беруть туди відставників СОНу. А ще... Для цього потрібна добра репутація.
Якої в доньки боягуза, звісна річ, немає. І ніколи не буде, допоки я повноцінно не повоюю за СОН.
У цьому полягало головна суперечність мого життя. Я не буду варта анічогісінько, допоки не доведу протилежного — чого мені не судилося, бо шансу на це мені ніхто й нізащо не дасть. Та бодай мрії літати на М-Боті я не покидала. Як би смішно і неправильно не звучали мої плани з уст Йорґена, М-Бот був усе ж моїм кораблем. Тому я знала, що щось придумаю.
Далі ми летіли у тиші. Це наштовхнуло мене на роздуми про двигун, і спогадами я повернулася на місце катастрофи. Дивно, але досі відчувала жар багаття на шкірі. Я ж сподівалася, що поховальне вогнище допоможе мені позбутися болю, але він нікуди не подівся. Загибель Веремії залишила в мені велетенську пустку. І безліч запитань.
Невже так буде щоразу, як я втрачатиму друзів? Я замислилася. Через це мені й захотілося раптово покинути все і возити вантажі, як сказав Йорґен. І щоб більше ніколи не бачити креллів та їхніх гармат.
Боягузка.
Нарешті на обрії замайоріла «Альта». Торкнувши Йорґена за лікоть, я показала йому на кілька градусів ліворуч, у бік своєї таємної печери:
— Туди.
Він кинув на мене страдницький погляд, та однаково виконав моє прохання. Я зупинила його за сорок із чимось метрів від печери, аби він не підіймав пилюку, яка видала б, що частина землі там — голограма.
Він акуратно опустив авто нижче, стараючись не стукати сильно двигуном. Щойно відчувши, як він торкнувся землі, я почала спускатися по тросу, щоб відстібнути ланцюг.
— Дзиґо, — перепинив мене Йорґен на пів шляху. — Дякую.
— За що?
— За те, що вмовила мене на цю пригоду. Тепер, коли ми попрощалися з нею по-людському, мені легше.
Ну хоч комусь це допомогло.
— Побачимося за тиждень, — сказав він. — Батьки, певно, розпишуть кожну хвилинку мого вільного часу. — Він подивився на мене, і на його обличчі заграв дивний вираз. — А той твій розбитий корабель... У нього працює підйомне кільце?
— Ну... Так.
Допомігши мені, він уже мав на мене компромату, якого вистачить на десять відрахувань, тож мені здалося, цього разу він заслужив на чесну відповідь.
— Так, підйомне кільце в нормі, — провадила я. — Корабель узагалі в кращій формі, ніж ти собі уявляєш.
— Ну то полагодь його, — сказав він. — А як полагодиш — літай. Ти знайдеш спосіб зробити по-своєму і ще кинеш їм виклик. За всіх нас, кому бракує мужності.
Я зиркнула на нього, але він відвернувся і, стиснувши зуби, обіруч узявся за кермо. Спустившись на землю, я відщебнула прискорювач. Зупинилися ми неподалік від печери, тож я розважила, що вилечу сюди на М-Боті, причеплю двигун до його днища, а тоді спущуся назад у печеру. Щоправда, знадобиться мені й ланцюг, тому відчепила я тільки один кінець.
Відтак махнула Йорґену. Коли він підняв машину, ланцюг вислизнув із буксирувального кільця і впав біля мене. Навіть не подивившись на нього, Йорґен полетів назад до «Альти». І своїх обов’язків.
Дивно, але він... казав правду. Я справді мала більше свободи, ніж він. І це було незбагненно.
Я дістала передавач із рюкзака.
— Здоров, М-Боте! Вгадай що я тобі принесла?
— Гриб?
— Краще.
— ...Два гриби?
Я усміхнулася:
— Свободу.
36
— Я навіть знати не хочу, звідки ти його взяла, — сказав Рік, зігнувшись над двигуном, якого ми з М-Ботом затягнули в печеру.
— Через це тебе і взяли в інженери, — сказала я. — Бо ти — розумний.
— Але недостатньо, щоб триматись якнайдалі від цієї дурної витівки.
Я вищирилась. У ремонтному комплекті М-Бота було мобільне підйомне кільце, яке нам слугувало домкратом. У порівнянні з основним кільцем воно було крихітне, розміром з мої дві долоні, й мало окреме джерело живлення. Ми з Ріком помістили його під двигун, завдяки чому підняли його на метр над землею й підтягнули до хвоста корабля для установки.