— То як, влізе? — спитала я.
— Я можу зробити так, щоб вліз, — відповів Рік, стукаючи по двигуну ключем. — А от чи вийде його запустити — це вже залежить від ступеня ушкодження. Благаю, скажи, що не знімала його зі справного сонівського винищувача.
— Ти ж казав, що не хочеш знати.
Він продовжив оглядати двигун, крутячи ключ в руці:
— Коли здобудеш аса, хоча б згадай мене у вдячній промові.
— Шість разів.
— І первістка на мою честь назви.
— А я планувала назвати свого первістка Звитяжець-Месник. На твою честь назву другого.
— І напечи коржиків з водоростей, чи що?
— Ти впевнений, що хочеш їсти щось, приготоване мною?
— Тепер, подумавши про це, вже ні. Але наступного разу, коли я щось зготую, попрошу тебе заздалегідь підготувати якийсь гарний комплімент, а не: «Якщо додати щурятини, буде краще».
— Пригостиш мене своїми стравами на церемонії мого нагородження, — мовила я.
Рік нахилився, впершись руками у стегна, і широко усміхнувся:
— Ми це зробимо, піднімемо цю стару бляшанку в повітря.
— Я образився б на такі слова, якби був людиною, — озвався М-Бот крізь бічні динаміки.
Рік закотив очі.
— Може, підеш займеш чимось цю штуку? Не хочу, щоб вона відволікала мене від роботи?
— Я можу одночасно розмовляти з нею і відволікати вас! — гукнув М-Бот. — Багатозадачність — ключова здатність, завдяки якій штучний інтелект досягає вищого рівня ефективності за органічний людський мозок.
Рік глипнув на мене.
— Я не мав на меті образити вас! — додав М-Бот. — У вас дуже гарні черевики!
— Ми активно вивчаємо нові компліменти, — сказала я.
— Вони здаються значно менш недолугими, ніж решта вашого одягу!
— Але йому потрібно трошки більше практики.
— Просто скажи йому, щоб не займав мене, — кинув Рік, ставлячи на землю ящик з інструментами. — Присягаюся, якщо я колись зустріну того, хто вигадав зробити машину, яка розмовлятиме з тобою, поки ти її лагодиш...
Я залізла в кабіну, опустила скло і ввімкнула шумоізоляцію.
— М-Боте, не доймай його, — сказала я, вмощуючись у кріслі. — Будь ласка.
— Як скажете. Крім того, мої процесори однаково зайняті генеруванням підхожого жарту щодо того, що Рік порпається в моїй хвостовій частині. Чип логічного мислення наштовхує на думку, що найвдалішою метафорою для ануса буде віддільник, через який я зливаю спрацьоване мастило.
— Зараз я не хочу обговорювати, як ти спорожняєшся, — мовила я, відкидаючись на спинку і кидаючи погляд угору, де не побачила нічого, крім темряви і темних каменів.
— На мою думку, люди потребують гумору в часи смутку, — промовив М-Бот. — Це допомагає їм розвіяти похмурий настрій і забути про свої печалі.
— Я не хочу забувати своїх печалей.
М-Бот замовк. Аж тут, зовсім тихо — наче беззахисна жива істота — запитав:
— Чому люди так бояться смерті?
Я нахмурилася і поглянула на панель приладів, туди, де була встановлена камера:
— Це черговий невдалий жарт?
— Ні, просто хочу зрозуміти.
— Ти постійно пускаєш довжелезні коментарі про людей, але не розумієш чогось настільки простого, як страх смерті?
— Я знаю лише визначення цього явища, але... не розумію його.
Я знову закинула голову. Ну і як пояснити машині, що таке смертність?
— Ти ж шкодуєш за втраченими знаннями? Аварія знищила твій банк пам’яті, ге? Отже, ти маєш розуміти, що значить втрата.
— Це так. Але за замовчуванням я не здатен шкодувати за власним існуванням. Чому мені боятися смерті?
— Бо... одного дня тебе не стане. Ти розчинишся в небутті. Зникнеш.
— Моє джерело живлення здатне перезаряджатися. Я перезарядився після ста сімдесяти років простою. Чим це відрізняється від можливості знову перезарядитися?
Я провела рукою по кнопках на панелі керування. У мене залишалося ще шість днів відгулу. Які я просиджу без діла, типу відновлюючись. Та від бездіяльності я тільки ятрила рану в душі — як ото малі діти постійно колупають вавку.
— Спенсо? — перепитав М-Бот, витягуючи мене із задуми. — Мені варто боятися смерті?
— Нескорені смерті не бояться, — відказала я. — Не виключено, що тебе навмисне запрограмували не відчувати цього страху. Я ж боюся не власної смерті. Та й взагалі я нічого не боюся. Я не боягузка.
— Звичайно.
— Але втрати інших вселяють у мене... сумнів. Я мала б витримувати таке, бо чудово розуміла, якою ціною стають пілотами. Я тренувалася, готувалася, слухала розповіді Ба, але...
Я глибоко зітхнула.
— Мені бракує мого пілота, — сказав М-Бот. — Але це лише через те, що я втратив банк пам’яті. Через брак інформації я не здатен судити свої майбутні дії, а моя здатність до взаємодії з навколишнім світом, та й загальна ефективність, погіршилась. — Тоді скрушно додав: — Я несправний і не знаю, для чого існую. Ви відчуваєте те саме?