Зорельоти звернули до «Альти», і я зробила крок у той бік. «Прагни в небовись, — казав мені тато. — До чогось величнішого...»
Ну й куди воно мене привело?
Закинувши на плече рюкзак і арбалет, я рушила у протилежному напрямку. Я вже бувала у ближніх лазах і розуміла, що коли ще трохи порозвідувати, то зможу об’єднати свої мапи. Та прийшовши до переходу, побачила, що вхід у нього повністю зруйновано.
Десь неподалік упав уламок, здійнявши хмару куряви. Піднявши голову, я побачила вгорі менші уламки — вогненні шматки металу...
...які неслися просто на мене.
Трясця!
Кинулася назад тією ж стежкою, якою прийшла.
Ні. Ні, ні, ні, ні, ні!
Повітря навколо заревіло, і я відчула жар від падучих уламків.
Я помітила вхід у печеру. Туди, подумала я і прослизнула всередину. Позаду мене пролунав потужний удар, який, здавалося, струсонув усю планету. Провалюючись у чорну порожнечу, я гарячково активувала світловий трос і вчепилася рукою за перший-ліпший камінь. Підсмикнулась у повітрі, зачепившись за стіну печери, і так висіла, поки все навколо ходило ходором, а згори сипалися каменюки.
Потому все затихло. Стерши пилюку з очей, я побачила, що вишу на тросі посеред невеликої печерки десяти-п’ятнадцяти метрів заввишки. Рюкзака десь нема, коліно роздерте.
Чудово. Просто супер, Спенсо. Ось до чого доводять твої істерики. Постогнуючи від головного болю, я постукала пальцями по долоні, щоб випустити більше троса і спуститися на землю.
Звалилася на дно печери, подих мені забило. Удалині загуркотіли інші удари, але вже тихіші.
Сяк-так зіп’ялась на ноги і обтрусила з себе пилюку. У купі каміння помітила лямку свого рюкзака. Висмикнула його, перевірила, чи на місці фляга і мапи. Нічого не загубилося.
А от з арбалетом усе було сумніше. Я знайшла держак, проте решти ніде не побачила. Мабуть, засипало камінням.
Обперлася на валун. Знала ж, що не можна підніматися на поверхню в уламкопад, але все одно чомусь поперлася. Зблизька почувся шурхіт. Пацюк? Я була скинула арбалет, але одразу згадала, що від нього залишився один держак, і знову відчула себе дурепою. Піднялася на ноги, закинула на плече рюкзак і додала яскравості ліхтареві. Промайнула тінь, і я пішла за нею, злегка накульгуючи. Може, тут десь є інший вихід.
Піднесла браслет угору, освітлюючи печеру. Світло від ліхтаря зблиснуло на якомусь предметі попереду. Метал? Можливо, водопровідна труба.
Я підійшла ближче й не одразу повірила тому, що бачу перед собою. Бо там, у кутку печери, завалений камінням, лежав зореліт.
4
Це був винищувач.
Він був давній, незнайомої мені конструкції. Мав W-пoдiбнi крила, в розмаху ширші, ніж у сонівських винищувачів. Стару, засипану пилюкою, кабіну пілота обрамляли рівні, як лезо бритви, крильця. Підйомне кільце — завдяки якому зореліт злітав — більшою частиною було сховане в купі каменюк, проте з того, що я бачила, воно було ціле.
На мить я забула про іспит. Переді мною був справжній зореліт!
Як довго пролежав він тут, збираючи навколо себе пил і уламки камінців? Либонь, через зсув одне крило зігнулося майже до землі, задні сопла — погнуті.
Я не знала його моделі, й це дивувало мене найбільше. Мені ж бо був відомий кожнісінький винищувач на озброєнні в СОНу і креллів, а також торгові зорельоти наших кочових кланів. Я навіть читала про старі кораблі, на яких ми літали в давнину, до того як розбилися на Детриті.
Кожен з них я могла намалювати по пам’яті й сказати його назву, навіть якщо розбудити мене серед ночі, але такого зорельота ще зроду не бачила. Покинувши рюкзак, обережно залізла на погнуте крило. Підсвічуючи собі браслетом, підошвами черевиків стерла з пошкрябаного металу давній пил. Правий бік зорельота був увесь понівечений.
Він упав сюди, подумала я. Дуже давно.
Підлізла до круглої кабіни, скло на якій — ймовірно, не скло, а гартований пластик — було, на мій подив, ціле. Зореліт був з тих давніх часів, коли їм бракувало енергії для автоматичного відкриття кабіни, зате панель ручного відкриття виявилася саме там, де я й думала. Стерши з неї пилюку, побачила літери — англійські. Там було написано: «АВАРІЙНЕ ВІДКРИТТЯ КАБІНИ».
Отже, винищувач належав людям. Значить, він дуже давній. Мабуть, такий самий старий, як апарат і пояс уламків.
Посмикала за важіль, та все дарма. Його заклинило. Сперлася руками на коліна й подумала було зламати, але стало шкода. Це ж бо антикваріат, місце якому на п’єдесталі в нашому музеї зорельотів, де ми вшановували воїнів минулих часів. Скелета в кабіні не було, а тому пілот або якось врятувався, або ж корабель лежав тут так давно, що навіть кості спорохнявіли.