Розпитувати, як знайти потрібний відділ, я не наважувалась: не можна було ризикувати, щоб хтось помітив колір мого значка і запитав, що тут робить кадетка. Тому я продовжувала йти тихими запилюженими проходами, доки не наткнулася на великий стелаж із шухлядами, на кришках яких були написані дати і назви. Кожні дверцята були чотирисантиметровим прямокутником. Я подивилася, як одна льотчиця дістала запис зі стелажа, зарядила в апарат для перегляду, нахилилася до окулярів і почала дивитися.
Це було саме те, що я шукала. Щоправда, тут зберігалися записи за останні п’ять років. За рогом я знайшла інше приміщення. Двері в нього були замкнуті, але крізь віконце вгорі я побачила, що там зберігається більше матеріалів. Спробувала ввести Коббів код.
Двері відімкнулися, і я, умліваючи з хвилювання, прослизнула всередину. Опинилася у великій порожній залі, вглиб якої тягнувся ряд металевих стелажів, на яких записи були виставлені підряд, від найновішого до... останнього. Битва за «Альту». Перед нею стояло ще кілька чипів, але кейс із потрібним мені записом мовби світився до мене з полиці.
У цьому ряді порожніх комірок я не помітила. Вочевидь, ці записи брали нечасто. А ще ніде тут не було пристрою для перегляду. То може... прихопити чипа з собою?
Це хоробрий вчинок справжньої нескореної, хоча останнім часом ти нею зовсім не почуваєшся.
Я взяла коробочку і поспішила з кімнати. Не вірячи, що не чую виття сирени, я вислизнула з будівлі, міцно стискаючи в руці свою здобич
Секрет. Ось він, у моїх руках. Тепер я в невідкупному боргу перед Коббом — і не лише за сьогодні, а й взагалі за все. За те, що вибив мені місце у себе в групі, коли решта керівництва відмовила мені в такому шансі. За те, що терпів мене всі ці тижні й не затопив мені в тупу пику, коли я обізвала його боягузом.
Я обов’язково йому віддячу. Якось. Сховавши коробку в кишеню, я попрямувала до навчального корпусу. Запис можна подивитися через мій тренажер, але от чи можна користуватися ним у лікарняний?
Я настільки поринула у власні думки, що навіть не помічала людей, яких проминала, аж доки не почула жіночий голос:
— Дзиґо, стривай!
Я заклякла і обернулася. Це була ФМ, одягнена у спідницю. Я серйозно, на ній була справжня спідниця, а ще — блуза. У короткому білявому волоссі красувалися сріблясті шпильки.
— Скажи, в ім’я зірок, де ти була? — спитала вона, хапаючи мене за руку. — У себе в печері?
— А де мені ще бути?
— У тебе ж відпустка, — сказала вона. — Під час неї авторитарний режим послабив свої лещата, в яких тримає нас усіх, і дозволив покидати територію бази.
— Я й так роблю це щодня.
— Це інше, — мовила вона і потягнула за собою. — Пішли. Пощастило, що Скритна попросила мене принести їй дещо з гуртожитку.
— Кіммалін? — перепитала я. — Ви бачилися після того, як вона пішла?
— Ну звісно. Вона ж не на іншу планету полетіла. Гайда.
Коли на ФМ находило завзяття, відмовити її було неможливо... Тому я дозволила їй повести себе. Вийшовши з воріт бази, ми рушили уздовж ряду будівель, до тої, на яку раніше я не звертала уваги.
І там на мене чекав зовсім інший світ.
38
У ресторані не було насправді нічого особливого. За безладно розставленими столами сиділи компанії молодих пілотів та курсантів. Освітлення було тьмяне. У кутку на маленьких барабанах вистукував ритм музикант.
ФМ привела мене до столу, за яким Артуро обіймав незнайому мені дівчину з коротким волоссям і смаглявою шкірою. Була з ними і Кіммалін, перед якою стояла величезна склянка з якимось пурпуровим напоєм. Біля неї сидів Недд.
Недд. Його я не бачила дуже давно — від самого того вечора на злітному майданчику. Одягнений він був у штани й застібнуту під горло сорочку, на спинці стільця за ним висів його піджак. Було дивно бачити його в звичайному одязі — надто — біля Артуро, який і сюди прийшов у комбінезоні.
Неддів дружній голос лунав понад жвавим жебонінням, що сповнювало залу:
— Я ніколи не казав, що дурний у цьому сенсі. Бо дурний я по-іншому. Ну, знаєш, милий такий дурник.
Артуро закотив очі, а його дівчина подалася вперед.
— Недде, — промовила вона, — дурний означає дурний.
— Ні. Ти розмовляєш з експертом. Я...
— Народ, — урвала їхню розмову ФМ, підводячи мене до них, — дивіться кого я зустріла на базі. Ходила й бубніла, що їй не дають постріляти.
Показавши великим пальцем на ФМ, Недд промовив:
— От бачиш, вона також дурна, але по-іншому.
ФМ дала йому потиличника, і він вищирився. Відтак устав і міцно, по-ведмежому, обійняв мене, мало не задушивши.