— Радий бачити тебе, Дзиґо. Замовляй що хочеш, однаково Артуро пригощає.
— Я?
— Ти ж у нас багатій.
— Ти теж.
— Я з інших багатіїв. Бідніших.
— Годі вже, в ім’я Святої, — кинув Артуро.
— Не промовляй ім’я Святої всує, — сказала Кіммалін.
— Ти постійно це робиш!
— Бо я вірую. А ти — ні. Тому мені можна.
Все ще усміхаючись, Недд ногою відтягнув від сусіднього столика стільця, підштовхнув до мене і жестом запросив сідати.
Повагавшись, я таки сіла. Мої думки досі крутилися довкола чипу із записом, схованим у мене в кишені. Водночас я страшенно раділа зустрічі з Неддом і Кіммалін, бо відчувала, що це було мені необхідно. Тож спробувала забути про запис хоч на якийсь час.
— Дзиґо, знайомся, це Брін, — промовив Артуро, показуючи на дівчину, що сиділа близько-близесенько до нього. — Моя шкільна подруга.
— Я чесно не знаю, як ви всі його терпите, — сказала вона. — У школі він постійно корчив із себе всезнайка. А зараз, то певно і зовсім нестерпний.
Усміхнений, Артуро жартівливо тицьнув її в плече. Я бачила, що стосунки між ними існують давно. І як це мені раніше не доходило, що Артуро зайнятий?
Я це знала б, якби мала змогу бути зі своєю групою не тільки на заняттях, подумала я.
За кілька секунд ФМ поставила переді мною келих з пурпуровим напоєм із бульбашками і кошик водоростевих чипсів. Сівши на своє місце, вона передала Кіммалін торбину.
— Знайшла твої буси, — сказала вона. — Вони були під ліжком.
— Дякую, люба, — сказала Кіммалін, зазираючи всередину. — Мабуть, я трохи погарячкувала, вирішивши піти.
— А ви не планували повернутися в СОН? — запитала я. — Може, варто поговорити з Коббом? Пілоти потрібні завжди. Може, вас двох приймуть назад?
Недд і Кіммалін перезирнулися, хлопець відпив зі своєї склянки й промовив:
— Ні. Кобб сам казав, що до випуску більша частина курсантів відсіється. Тож це було очікувано, що хтось піде. Назад нас ніхто не візьме. Та й не знаю, чи зможу вчинити так із мамою, після того як...
Він затнувся, і всі присутні за столом миттю замовкли.
— Я хоч не повернуся, зате мені вдалося потрапити в академію, — кинула Кіммалін. — Батьки горді — далі нікуди, й тепер серед стрільців з Підземель Достатку тільки й розмов, що про мене.
— Але ж... як же польоти? — сказала я, хоч і розуміла, що не варто було.
— Дзиґо, ми не такі, як ти, — мовив Недд. — Літати — це круто, і я залюбки повернувся б до цієї справи. Якби не цей сонівський звичай... з відчаю кидати в бій кадетів...
ФМ підняла великі пальці вгору. Кіммалін мовчки опустила голову. Мабуть, пробувала зрозуміти мене. СОН мали причину вдаватися до таких розпачливих кроків. Кадети літали не лише для додаткової практики — і навіть не тому, що СОНу було байдуже на людські життя. Так траплялося, бо в повітрі нам завжди було потрібно якомога більше пілотів, хай навіть малодосвідчених.
Зростаючи у Вогненній, я знала, що виліт проти креллів — завжди героїчний і страшенно небезпечний вчинок. Та до того як потрапила на «Альту», навіть не здогадувалась, як близько до поразки ми перебуваємо.
Але я промовчала, не бажаючи засмучувати інших. Розмова перейшла на вчорашню велику гру, в якій колишня команда Веремії здобула перемогу. Недд підняв келих, і всі зробили так само. Долучилася і я. Відсьорбнувши трохи пурпурового напою, мало не виплюнула його. Занадто солодко.
Вирішивши перебити цей смак, взяла один чипс. У роті мені вибухнув феєрверк смаків, і, аж вирячившись від подиву, я мало не розтанула від задоволення. Я й раніше смажила водорості, але ще ніколи не куштувала такої смакоти. Якими приправами їх посипали?
— Дзиґо? — погукав мене Артуро. — У тебе такий вираз, ніби тобі наступили на ногу.
Тремтячою рукою я підняла ще один чипс:
— Це дуже СМАЧНО.
— Останні кілька місяців вона харчувалася самою щурятиною, — пояснила ФМ. — От її смакові рецептори й відвикли від нормальної їжі.
— ФМ, ти вмієш гарно сказати, — зауважила Кіммалін. — Такого пояснення я ще не чула!
— Скільки цих штук можна мені з’їсти? — запитала я.
— Весь цей кошик для тебе, — мовила ФМ. — Однаково платить Артуро.
Я почала жадібно напихати рот їжею, навмисне перебільшуючи, щоб потішити друзів. Але коли чесно, мені справді хотілося встигнути з’їсти якомога більше цієї смакоти, поки я не прокинулася, мене не викинули з того місця або щось не вибухнуло.
Така моя поведінка насмішила Брін:
— Оце вона агресивна.
— Ти навіть не уявляєш наскільки, — усміхнувся у відповідь Артуро, тереблячи кучерик дівчини.