Трясця. З мого боку було злочином так мало знати про своїх одногрупників.
— А де Йорґен? — спитала я, не відриваючись від їжі.
— Він однаково не прийшов би, — мовив Недд. — Занадто важлива птиця.
— Ви навіть не запрошували його? — перепитала я.
— Ні, — кинув Артуро.
— Він же ваш друг!
— Того ми і знаємо, що він не прийде, — сказав Недд. — Краще розкажи нам, як поживає старий Кобб. Чула від нього якісь нові матюки?
— На останньому занятті Дзиґа добряче з ним зчепилася, — вставила Кіммалін.
Я проковтнула їжу:
— Не треба було казати йому те, що я сказала.
— Якщо не казати всього, що думаєш, воно продовжуватиме тебе мучити, — глибокодумно зауважила Кіммалін.
— Ти рознесла його вщент, — додала ФМ, піднімаючи палець. — Він покладався на те, що заперечував!
Я опустила очі на свій кошик — чомусь уже порожній. ФМ забрала його і віднесла до стійки, мабуть, щоб замовити ще чипсів. Я почула шипіння пательні, й від гострого аромату смаженини в роті мені набралося слини. Я сподівалася, що страва не дуже дорога. Та чого мене це має обходити?
Ще раз спробувала напій. Такий самий солодющий. ФМ якраз вчасно поставила переді мною ще один кошик закусок, на які я тут же накинулася. Уся річ була в чудових приправах. Їхній смак розбудив мої рецептори після довгої сплячки.
Решта продовжували згадувати Веремію, і в голосах їхніх бринів той самий знайомий мені біль. Ми поділяли його, розуміли одне одного. Серед них я була не сама.
В якийсь момент я почала розповідати про нашу з Йорґеном витівку. Товариство уважно мене вислухало.
— Треба було поїхати з вами, — сказав Артуро. — Думаєш, якщо я попрошу, Кобб дасть мені хоч трохи потримати її значок? Я маю на увазі, перед тим як відправити його батькам Веремії?
Він сумно опустив голову, і Брін погладила його руку.
— А пригадуєте, як ми з нею заклалися, хто з’їсть більше пиріжків? — спитав Недд.
— Вона так об’їлася, що звалилась на підлогу, — мрійливо протягнула ФМ. — Лежала, не встаючи, і голосно стогнала. Цілу ніч нарікала, що не може заснути.
Усі засміялися, але Артуро мовчки вирячився на свою склянку. Вигляд у нього був такий... спустошений. У тому бою він мало не загинув, і буде диво, якщо до закінчення відпустки його корабель устигнуть полагодити.
Ці роздуми, звісна річ, нагадали мені про Ріка, який працював над М-Ботом. І про те, що я перед ним у боргу. Величезному.
— ФМ, — мовила я, — як ти ставишся до розумних хлопців?
— Я вже зайнятий, — весело кинув Артуро.
ФМ закотила очі.
— Усе залежить від того, наскільки він красунчик.
— Красунчик, але стриманий.
— Кажу ж, я зайнятий, — повторив Артуро.
— ФМ не зустрічатиметься з хлопцем не з робітничого класу, — мовив Недд, — щоб бути проти системи. Лише таке, народжене в зорях, нездійсненне кохання, вона прийме.
— Недде, не все, що я роблю в житті — з бунтарства, — сказала вона.
— Он як? — перепитав він. — Тоді який напій ти замовила?
І тільки зараз я помітила, що її напій був помаранчевий, коли ж у решті склянок — бузковий.
Вона знову закотила очі:
— Дурень ти.
— Але ж правильний дурень?
— Надокучливий.
— Приймається.
Вони продовжили сперечатися, поки я наминала закуски, аж тут Брін встала і пішла у вбиральню. Без неї за столом залишилася тільки наша команда, і, опинившись за межами штабу СОН, де мене не покидало відчуття, що за нами стежать, мені захотілося сказати їм дещо.
— Можемо дещо обговорити? — промовила я, перепиняючи Недда, який узявся розповідати чергову історію. — Мені не дає спокою питання, яке Артуро підняв на одному занятті. Хіба не дивно, що ми воюємо проти свого ворога вже ось вісімдесят років, але досі не знаємо навіть, який він на вигляд?
Кіммалін кивнула. Я продовжила:
— Та й хіба не зручно, що крелли ніколи не нападають групою понад сотню кораблів? Звичайно, багато чого пояснюють захисні платформи в поясі уламків, але це запитання не дає мені спокою. Хіба не можуть вони відправити удвічі більшу групу і остаточно покласти край нашій цивілізації?
— Підозріло це, — погодилася ФМ. — Дуже підозріло.
— Ти сказала б це попри будь-які аргументи, — мовив Недд.
— А ти не згоден? — спитала в нього ФМ.
Він не відповів.
— Навряд чи ми єдині, хто колись замислювався над цим питанням, чи не так? — сказала я. — То... невже СОН справді не знає відповідей? А що коли їх від нас приховують?
Як правду про мого батька.
— Гаразд, але дозволь вчепитися до твого аргументу, — відказав Артуро. — Не виключено, що цією інформацією не діляться з курсантами і невійськовими. Дзиґо, я розумію, ти недолюблюєш адміралку — і маєш на те дуже вагомі підстави, — але її послужний список бездоганний та й радники в неї першокласні.