Я не вірю. Цього не може бути.
Зореліт Раллі вибухнув, батько вийшов із петлі й приєднався до креллів, котрі не зробили в його бік жодного пострілу, а навпаки — підтримали його напад на іншого члена своєї групи.
— Ні, — вихопилося в мене. — Ні, це неправда!
Антик загинув, рятуючись від батька.
— М-Боте, це не він! — скрикнула я.
— Показники життєдіяльності збігаються з його. Мені не було видно, що діялося вгорі, але це той самий корабель з тим же пілотом. Це він.
Між тим на моїх очах батько збив ще один корабель. Він був головною загрозою на полі бою, сталевим провісником смерті та вогню.
— Ні.
Залізнобока і Гончак збилися в купу і полетіли за батьком. Тим часом він збив ще один зореліт. Кількість його жертв зросла вже до чотирьох Перших Громадян.
— Я...
Відчуваючи страшну порожнечу всередині, я поникла на землю.
Гончак вистрелив. Батько ухилився, але Кобб продовжував його переслідувати. Аж тут нарешті поцілив.
Батьків корабель вибухнув у невеличкому спалаху, і переді мною посипалися крихітні вогненні уламки.
Решти битви я вже не бачила. Сиділа й дивилася мовчки на точку, в якій зник батьків зореліт. Врешті люди перемогли, а недобиті крелли відступили.
З нашого боку залишилося чотирнадцять уцілілих.
Двадцять п’ять загиблих.
Один зрадник.
Голограма вимкнулася.
— Спенсо? — озвався М-Бот. — Згідно з моїм аналізом вашого емоційного стану, ви почуваєтеся розгублено.
— Ти впевнений, що запис неможливо підробити?
— Тобто, вас цікавить ступінь імовірності створення настільки вірогідної його копії, щоб я не помітив монтажу? З поправкою на доступні вам технології? Це вкрай малоймовірно. Висловлюючись по-людському, ні, Спенсо, це не може бути підробка. Я... Мені шкода.
— Чому? — прошепотіла я. — Навіщо він це зробив? Невже від самого початку він був на їхньому боці? Або ж... Що він міг там побачити?
— У мене немає даних, які дозволили б дати відповідь на це запитання. Я маю записи переговорів, але, судячи їх з аналізу, це звичайні бойові розмови — принаймні до того моменту, як ваш батько побачив прогалину в небі.
— Програй цей момент, — наказала я. — Я хочу послухати.
«Я чую зорі».
Я сама попросила цього, але знову почувши татів голос після стількох років, відчула, як мене накриває хвиля почуттів. Біль і любов. Тієї миті я знову повернулася в дитинство.
«Я бачу їх, Кобб, — промовив батько. — Це вже вдруге за сьогодні. Дірка в поясі. Я можу проскочити в неї».
«Стрільцю! — гукнула його Залізнобока. — Залишайся в строю!»
«Джуді, я можу прорватися. Мушу спробувати. Мені треба це бачити. — Він замовк, але знову озвався, вже м’якіше: — Я чую зорі».
Лінія на короткий час затихла. Тоді почувся голос Залізнобокої: «Йди. Я тобі довіряю».
На тому запис урвався.
— Після того ваш батько вилетів за межі поясу уламків, — сказав М-Бот. — Датчики не змогли записати того, що відбулося там. Потому, приблизно за п’ять хвилин і тридцять дев’ять секунд, він повернувся і завдав удару.
— Він щось казав?
— У мене є лише короткий уривок. Припускаю, вам було б цікаво його прослухати.
Мені того зовсім не хотілося, але я мусила. Обливаючись слізьми, я слухала запис, запущений М-Ботом. Це була розмова зі загального каналу, в якому у вирі битви безладно лунали різні голоси. Серед цього гамору чітко виділявся голос Кобба, який кричав батькові:
«За що? Стрільцю, чому?»
Тоді, заледве чутний у мішанині, пролунав голос тата. М’який і скорботний:
«Я вас уб’ю. Всіх уб’ю».
Відтак у печері запала тиша.
— Це єдиний раз, коли він говорив щось після повернення, — сказав М-Бот.
Я похитала головою, намагаючись збагнути, що тільки-но почула.
— Чому СОН не оприлюднив цих записів? Його аж занадто легко охрестили боягузом, але чому приховали правду, яка, як виявляється, в рази гірша?
— Я міг би зробити деякі припущення, — мовив М-Бот, — але боюся, без достатньої інформації це будуть звичайні домисли.
Через силу зіп’явшись на ноги, я повернулася в кабіну. Опустила скло, загерметизувала купол і вимкнула світло.
— Спенсо?
Нічого не відповівши, я лягла на кріслі й скрутилась калачиком.
40
Усвідомлення батькової зради невимовно ятрило мені душу.
На другий день я заледве піднялася з ліжка. Якби тоді мало бути заняття, я на нього не пішла б.
На мій настрій відповідав шлунок, і на додаток до душевної, я відчувала фізичну знемогу, нудоту. Однак поїсти було треба, і я примусила себе зібрати трохи грибів.