Рік тихенько сидів, паяючи і перемотуючи дроти. Ми дружили дуже близько, тому він знав, що коли мені зле, мене краще не займати. Я ніколи не любила, щоб мене бачили в такому стані.
Я ніяк не могла вирішити, чи хочу розповісти йому останні новини, та й не була впевнена, чи взагалі хочу комусь їх розказувати. Якщо нікому не розповідати, може, вийде вдати, ніби правди я ніколи не відкривала. Можливо, так я й сама забуду, що накоїв мій батько.
Ввечері М-Бот перепробував безліч (невдалих) спроб мене підбадьорити, проганяючи всі свої можливі програми емоційної підтримки. Успішно ігноруючи його, я нарешті заснула.
На ранок мені трохи полегшало — фізично, але не емоційно. М-Бот навіть не намагався заговорити до мене, поки я чистила щурів, а коли нарешті спитала в нього в чім річ, він відповів:
— Дехто з людей любить побути на самоті в часи скорботи. Я не розмовлятиму з вами два дні, щоб подивитися, чи ізоляція буде достатньою підтримкою для вас. Насолоджуйтеся повним спектром стадій скорботи.
І так якийсь час я, прибита тягарем нестерпної зловісної правди, просто існувала. Виявилось, Залізнобока і Кобб брехали про батька, щоб виставити його злочин менш страшним. Вони робили це, щоб захистити нашу родину. Бо якщо до мене ставилися так погано, вважаючи донькою боягуза, то що зробили б, якби довідалися, що він — зрадник?
Зненацька все, що Залізнобока робила зі мною, набуло сенсу. Мій батько відкрив вогонь по власній команді. По її друзях. Не дивно, що вона мене ненавидить. А от те, що Кобб не відчував до мене неприязні, було мені незрозуміло.
Спливло ще чотири напрочуд складних дні. Їх я провела, зрідка вибираючись на полювання, але переважно мовчки допомагаючи Ріку лагодити двигун. Кілька разів він питав, що трапилось, і я мало не розкололася, але вчасно спам’яталася, що не можу сказати йому правди. Нею мені не хотілося ділитися ні з ким. Навіть із ним.
Нарешті одного ранку я опинилася перед вибором. Лікарняний скінчився. Чи зможу я повернутися в академію й подивитися Коббові в очі? Чи зможу після всього, що дізналася, продовжувати вдавати з себе бунтарку, відкрито зневажаючи адміралку?
Чи зможу я жити й літати з такою ганьбою?
На власний подив я зрозуміла, що відповідь на всі ці запитання ствердна.
Бо небо було мені необхідне.
Я зайшла в аудиторію о пів на сьому — найперша. На ту пору в нашій групі залишилося всього четверо курсантів.
Було схоже, ніби тренажери встигли дещо переробити за нашої відсутності. Крісла познімали, на Йорґеновій кабіні взагалі була відкрита коробка, з якої стирчали дроти. Утім, робітників ніде не було видно.
Відчинилися двері, й у чистому комбінезоні й нових чоботах увійшла ФМ. За нею — Артуро, на ходу розмовляючи про гру, на яку вони ходили разом попереднього вечора. З його слів мені здалося, що ФМ подобається Недду, адже то саме він роздобув їм квитки на стадіон.
— Привіт, — промовила ФМ, завбачивши мене.
Вона приязно мене обійняла і поплескала по плечу так, що моя печаль ураз зробилась явна всім. Це особливо контрастувало з моїм образом хороброї войовниці.
Кобб відчинив двері недбалим поштовхом і зайшов у клас, на ходу сьорбаючи духмяну каву і перечитуючи звіти. За ним благородно ступав Йорґен.
Стоп. Відколи це я почала бачити його благородність?
— Кобб, — сказав Артуро, показуючи на один з тренажерів, — хіба робітників не попередили, що наша відпустка скінчилася? Як нам тепер тренуватися?
— Ви майже завершили підготовку на тренажерах, — промовив Кобб, шкандибаючи повз нас. — До закінчення курсу вам залишилося п’ять тижнів. Віднині більшість часу ви проводите, літаючи на справжніх кораблях. Відсьогодні щоранку ми зустрічатимемося на злітному майданчику.
— Клас, — кинула я із завзяттям, якого, однак, зовсім не відчувала.
Кобб кивнув на двері, й ми потягнулися до виходу. Якийсь час біля мене мовчки йшов Артуро.
— Хотів би я бути таким як ти, Дзиґо, — озвався він.
— Як я?
— Ти завжди така прямолінійна й хоробра, — пояснив хлопець. — Я справді хочу повернутися в повітря, чесно. Все буде добре.
Говорив він так, ніби намагався переконати самого себе. Мені стало цікаво, як воно, коли ти мало не загинув, як оце він — коли в тебе влучають з опущеним щитом? Я спробувала уявити собі, як він запанікував, коли дим сповнив його кабіну і його охопило відчуття безпорадності...
— Це ти справжній сміливець, — мовила я. — Після всього ти однаково повертаєшся в кабіну, і це — найважливіше. Ти не дозволив страху заволодіти собою.