З якоїсь причини, почуті від мене, ці слова додали йому впевненості. Цікаво, що він сказав би, коли дізнався, що насправді мої емоції не настільки «прямолінійні» та «сміливі», як він собі уявляє?
Перевдягнувшись у гермокостюми, ми вийшли на злітний майданчик до ряду наших «Поко». Місце винищувача Артуро стояло порожнє, і я побачила, як хлопець підійшов до Сів, жінки з наземної команди. Висока, з коротким сивим волоссям, вона була вже в літах.
— Сьогодні, Амфі, тобі доведеться політати на «Небовисі» шість, — сказала вона, показуючи на інший зореліт. — Твій корабель ще в ремонті.
Я кинула погляд на ремонтний ангар, з якого досі виглядав ніс його винищувача.
— Чому так довго? — запитав у неї Артуро.
— Ми встигли полагодити двигун і перевірили кільце, — пояснила Сів, — а от привід щита довелося зняти. Заміна досі не прийшла — обіцяли відправити наступного тижня. Тож тебе поки що призначили на «Небовись» шість, звісно, якщо ти не хочеш літати без щита.
Артуро неохоче почвалав до колишнього корабля Кіммалін, я ж попрямувала до «Небовисі» десять. Мені було складно вважати той зореліт своїм, коли в печері в мене стояв М-Бот. Одначе «десятка» вже встигла вірно мені прислужитися. Це був чудовий винищувач.
Замість моєї звичної наземної команди, яка готувала мене до зльоту, біля корабля з шоломом у руках стояв сам Кобб.
— Сер? — здивовано перепитала я.
— Дзиґо, схоже, у тебе сьогодні не найкращий день, — сказав він. — Потрібно ще трохи часу на відпочинок?
— Ні, сер.
— Я зобов’язаний повідомляти про твій стан медичну службу. Думаю, тобі варто звернутись до них за консультацією. Тіор набрала чудових нових психологів.
Я підняла руку і простягнула чип із записом з бібліотеки. З таємницями, яких, як виявилось, мені зовсім не хотілося знати.
— Сер, я в нормі.
Пильно подивившись на мене, він забрав коробочку. Відтак віддав мені шолом, в якому я помітила датчики всередині.
— Так, — промовив Кобб, — твій мозок все ще досліджують.
— І як, знайшли щось цікаве?
Я досі не розуміла, для чого все це, але, коли згадувала про те, що активність мого мозку постійно відстежують, мені робилося незатишно.
— Я не маю повноважень розкривати цю інформацію, кадетко. Втім, у мене складається враження, що завдяки зібраним даним таку ж перевірку тепер влаштовуватимуть всім новобранцям.
— Тому ви й радите мені сходити до їхнього психолога: щоб на мені поставили ще трохи дослідів?
Я зморщилася. Мені вистачало проблем і без медичної служби з її експериментами.
— Не варто так боятися наших медиків, — сказав він, ховаючи чип у нагрудну кишеню сорочки й дістаючи звідти щось. Складений аркуш. — Докторка Тіор — хороша людина. Ось, поглянь.
Я з цікавістю взяла аркуш з його рук і прочитала, що там було написано: «Вихідний №11723. Наказ про зняття обмежень. Наказую відновити кадетці Спенсі Найтшейд доступ до всіх курсантських привілеїв».
А знизу стояв підпис... Адміралки Джуді Айванс.
— Що?.. — отетеріла я. — Як це?
— Після твого обстеження докторку Тіор повідомили, що ти живеш у диких умовах, самотужки здобуваючи собі харчі. Вона порушила це питання перед керівництвом, наполігши, що тебе не можна ізолювати від команди. Зрештою, адміралка здалася. Тепер ти можеш жити і харчуватися на території академії.
Зненацька я відчула незмірне полегшення. О зорі! На очі мені навернулися сльози.
Трясця його матері, це була чудова новина, от лишень час був не відповідний. Я й так перебувала в нестабільному емоційному стані. Бракувало тільки остаточно розкиснути прямо на майданчику.
— Я... — тільки витиснула я з себе. — Я хотіла б знати, хто повідомив про це докторку Тіор.
— Боягуз.
— Кобб, я...
— Не хочу нічого чути, — відрізав він і махнув на кабіну зорельота. — Сідай, на тебе чекає твоя команда.
Він казав правду, але я мусила спитати:
— Кобб, це... це правда — те, що я бачила на записі? Мій батько... Це справді був він?
Кобб кивнув:
— Я бачив його на власні очі, поки ганявся за ним. В якийсь момент так наблизився до його корабля, що зміг заглянути в кабіну. Це був він, Спенсо. Відтоді злісний вираз, що відбився на його обличчі, не покидає мене ніколи.
— Але чому, Кобб? Нащо він це зробив? Що сталося з ним там, у височині? Що такого він там побачив?
Кобб не відповів. Натомість мовчки махнув на драбину. Я зібралася й полізла. Він піднявся за мною і зупинився на платформі, з якої пілота проводжає наземна команда.
Я знову оглянула дивні датчики всередині шолома.
— Невже вони справді вважають, що можуть дізнатися щось корисне з показників мого мозку? — запитала я. — Невже сподіваються визначити, чи я... схильна вчинити, як батько?