Тільки акуратно, подумала я. А акуратною бути я вміла. Та й узагалі завжди відрізнялася великою обережністю.
Прикріпила один кінець світлового троса до важеля, по корпусу зорельота підійшла до великої каменюки і причепила до неї інший кінець. Через це трос від’єднався від браслета, який одразу перестав світитися. Від’єднаний від джерела енергії, трос міг функціонувати всього годину-дві, утримуючи довжину, на яку його розтягнули.
Я лягла на землю, вперлася головою в стіну печери і штовхнула камінь ногами. Він покотився по купі дрібніших камінців, і щойно почувши, як клацнув важіль, я деактивувала трос. Той відчепився на обох кінцях і повернувся в браслет.
Відтак я видерлася на зореліт і побачила, що важіль піддався і кабіна відчинилася. Обачно підняла скло, розсипаючи в усі боки порох. Інтер’єр зберігся чудово. Залізши в кабіну, я виявила, що крісло досі пружне, а шкіра, якою воно було обтягнуте, навіть не порепалася.
Керування схоже на наше, подумала я, кладучи ліву руку на котушку, а праву — на сферу керування, занурюючи пальці в її западини. Раніше я сиділа тільки в макеті кабіни пілота, в музеї, та ще ніколи не бувала у справжньому зорельоті.
Сягнула в кишеню за батьковим значком, який забрала, перш ніж вирушити в експедицію тунелями. Вийняла значок і подивилася, як він виблискує при світлі від мого браслета. Невже, сідаючи в кабіну, тато відчував те саме затишне відчуття шляхетності? Що подумав би він, коли довідався б, що його донька полює на щурів, а замість того щоб іти складати іспит на пілота, сидить тут, у брудній печері?
Невже вона здалася і покинула боротьбу?
— Я не здалася! — промовила я вголос. — Я не тікала!
Або ж... Ну гаразд, я втекла. Але хіба в мене був вибір? Не могла ж я протистояти всій системі. Коли вже сама адміралка Залізнобока — голова СОНу — не схотіла бачити мене, то що я могла вдіяти?
Мене сповнила злість. Я відчула розчарування й ненависть. Ненависть до СОНу за те, як вони повелися з моїм батьком, злість на маму і вчительку — кожного дорослого, котрий дозволяв мені продовжувати мріяти, без жодного сумніву, знаючи всю правду.
Я заплющила очі й відчула силу великого двигуна зорельота, силу перевантаження при зльоті, запах чистого, ясного повітря з верхніх шарів атмосфери, що сповнює кабіну.
Найбільше на світі я прагнула відчути все це. Та розплющивши очі, повернулася в запилюжений, поламаний антикваріат. Мені не судилось літати. Мене не візьмуть.
Несподівано в голові моїй прошепотів голос: «А що, як це і є іспит?» А що, як... Що, як вони хочуть перевірити, як я вчиню? Трясця, що, як місис Вміїр обманула мене? Що, як я здалася намарно, або й куди гірше — показала всім, що я боягузка, донька боягуза, яким, як вони всі вважали, був мій батько?
Вилаявшись, я зиркнула на годинник на браслеті. Чотири години. До іспиту залишилось всього чотири години, а більшу частину дня я згаяла на пусті мандри. Я нізащо не встигну у Вогненну вчасно. Чи таки встигну?
— Прагни до зірок, Спенсо, — шепнула я собі.
Я мусила спробувати.
5
Я влетіла в аудиторію, як той винищувач на максимальній тязі, перебивши літню жінку в білій адміралтейській формі. Коли я на повному ході забігла в аудиторію, вона сердито зиркнула на мене з-за сивого волосся, що сягало до підборіддя, і звернула погляд до годинника на стіні.
Востаннє змінилася цифра відліку секунд. На циферблаті засвітилося 18:00. Я встигла. Щоправда, й вигляд у мене був як чортзна-що: уся впріла, у брудному комбінезоні, подертому внаслідок падіння космічного мотлоху. Але я встигла.
В аудиторії, котра містилася в урядовій будівлі в самісінькому центрі Вогненної — біля ліфтів на поверхню, — панувала тиша. Там було повно парт, за якими сиділа сотня учнів. Я навіть не здогадувалась, що у підземеллях нескорених живе стільки сімнадцятиліток, і це ж переді мною були лише ті, які прагнули стати пілотами.
Усі вони дивилися на мене.
Я високо підняла голову, вдаючи ніби все цілком нормально. На жаль, єдина вільна парта, яку я помітила, стояла просто навпроти сивоволосої жінки.
І обличчя в неї було якесь знайоме. Здається, це...
Трясця.
Це була не одна з молодших офіцерок. Переді мною стояла сама адміралка Джуді Айванс, відома як Залізнобока. Вона належала до Перших Громадян і була головою СОН, тому її обличчя я могла бачити на сотні портретів та пам’ятників. Одним словом, вона була найважливішою особою в цілому світі.