Стара-добра історія про перевагу над ворогом завдяки вмінню передбачити його дії. Цю тактику я випробувала в бою, в якому загинула Веремія. Тоді я врятувала Кіммалін, але покинула свою напарницю саму.
За це мене ніхто не винуватив. Зрештою, я вчинила правильно, прийшовши на поміч Кіммалін. Але мене однаково не переставала гризти провина.
Та я вже навчилася не звертати уваги. Перемкнула фокус на пошук креллів, хоч і розуміла, що ця робота не для мене. Бо я потребувала чогось, що поглинуло б мене з головою. Як-от добрий бій.
Пожежа продовжувала нас наставляти. Розповідала, як за рухом пилюки над поверхнею визначити креллівський корабель, який іде на надмалій висоті. Як, намагаючись обдурити радари, крелли рухаються поміж гір. Як визначити, чи об’єкт вдалині не обман зору, а справжній корабель. Усе це було цікаво й корисно. І хай навіть це було явно не моє, я раділа, що Кобб вирішив випробувати наші вміння в іншій ролі. Таке тренування додавало досвіду й дозволяло краще зрозуміти ці абстрактні поняття: «фланговий обліт», «резервні сили» і «розвідгрупа».
Я почула гуркіт угорі. Наше тренування відбувалося під час бою.
— Як ви справляєтеся з... емоціями? — запитав Артуро. — Як зберігаєте спокій, коли... ну, самі знаєте...
— Коли всі решта б’ються й гинуть? — уточнила Пожежа.
— Так, — відказав Артуро. — Душа кричить мені летіти туди, в бій. Бо тут я почуваюсь... боягузом.
— Ми не боягузи! — різко заперечила Пожежа. — Озброєння наших зорельотів слабше, ніж на «Поко». А коли нам вдається перехопити крелла, доводиться самотужки відволікати його, до того часу як...
— Вибачте! — перебив її Артуро. — Я не це мав на увазі!
Пожежа видихнула:
— Ми не боягузи. СОН мав би чітко вам це пояснити. Однак інколи нам доводиться ловити... криві погляди у свій бік. Але ми готові йти на таку жертву заради безпеки Підземель Нескорених.
Тим часом я, вирішивши скористатися вільним часом, проробила серію маловисотних маневрів. Коли уламкопад припинився, Кобб наказав нам повертатися.
Ми вишикувалися строєм, провели переклик і повернулись на базу. Поки чекали на наземну команду, я кинула погляд на корпус їдальні й мимовільно усміхнулася на згадку про те, як у перший же день навчання врізалася в її голографічну версію.
Нараз усмішку з мого обличчя стер болючий докір сумління. Від загибелі Веремії минуло всього три тижні. Ще рано веселитися.
До моєї кабіни по драбині вилізла Сів. Я підняла скло, зняла шолом і передала його їй.
— Чітке приземлення, — похвалила мене вона. — Треба щось перевірити на кораблі?
— Сфера керування ходить тугувато, — мовила я. — Доводиться докладати зусиль.
— Змастимо, — сказала вона. — А кнопка прийому як? Не западає? Ми...
Вона затнулася, бо в ту мить біля нас приземлився один з винищувачів класу «Камдон», з лівого борту якого валував дим. Лайнувшись, Сів хутенько злізла з драбини й побігла до нього разом з іншими техніками.
Неспроможна спокійно дивитися на підбитий винищувач, я вилізла з кабіни самотужки і приєдналась до Йорґена на краю майданчика. Він дивився понад вогнем на кілька інших зорельотів, що приземлились неподалік і були в ще гіршому стані. Трясця. Якщо це всі вцілілі, скільки тоді бійців ми втратили сьогодні?
— Ти слухав їхній канал? — спитала я.
— Так, — кивнув Йорґен. — їх оточили і накрили подвійним вогнем. Крелли ніби навмисне цілили в ці кораблі, не чіпаючи решти.
Я тяжко видихнула, до нас підійшли Артуро й ФМ, і всі разом ми спостерігали, як з охопленого вогнем винищувача дістали напівпритомну льотчицю. Інша група техніків гасила вогонь зі шлангів.
— Дзиґо, ти слушно казала, що СОН програють, — сказав Артуро.
— Ми не програємо, — заперечив Йорґен. — Не кажи так.
— У ворога велика чисельна перевага, — мовив Артуро. — Наші справи йдуть дедалі гірше. Я бачив статистику. Крелли нарощують сили, і нам все важче стримувати їхній натиск.
— Ми тримаємося вже багато років, — відрізав Йорґен. — Від самого початку складалося враження, ніби ми на межі. І тепер нічого не змінилося.
Ми з Артуро перезирнулися. Ні він, ані я в це не вірили.
Нарешті Йорґен повів нас на розбір польоту з Коббом. Ми рушили до навчального корпусу, де побачили інструктора. Він стояв біля входу, розмовляючи з якимись людьми.
Артуро застиг на місці.
— Що таке? — спитала я в нього.
— То моя мати, — промовив він, показуючи на жінку в уніформі, яка саме казала щось Коббу. — Трясця.
Він рвучко пішов, насправді — мало не побіг, до Кобба і матері. Я кинулася за ним, але Йорґен перехопив мене.