— Що таке? — повернулась я до нього. — Що відбувається?
Коли Артуро підійшов до Кобба, інструктор козирнув. По-справжньому козирнув! Я зиркнула на Йорґена, що стояв, стиснувши губи в тонку лінію. Ступила крок уперед, але він знову мене затримав.
— Не заважай їм, — сказав він.
Біля нас мовчки стояла ФМ. Здавалося, вона також знає, що відбувається.
Кобб вручив Артуро якусь річ. Невже це значок?
Глянувши на значок, Артуро замахнувся, щоб викинути його, але мати перехопила йому руку. Хлопець запручався, але врешті вгамувався і неохоче козирнув Коббу. Відтак повернувся до нас і також віддав честь.
Його мати почала іти, Артуро повернувся і понуро поплентався за нею в супроводі двох чоловіків у строгих костюмах.
Кобб подибав до нас.
— Хтось пояснить мені, що це було щойно? — запитала я. — Може, хоч натякнете? Мені слід хвилюватись за Артуро?
— Ні, — відказав Йорґен. — Батьки забрали його з СОНу. Історія тягнеться вже декілька тижнів. Коли його мало не збили, вони налякалися. Звичайно, про це нікому не казали, бо ж ніхто зі службовців СОНу ніколи не зізнається, що боїться за власних дітей.
— Вони скористалися своїм впливом, — додав Кобб. — Адміралка погодилася. Артуро хоч і не закінчив курсу, але отримав значок пілота.
— Як таке можливо? — поцікавилася ФМ.
— Це нелогічно, — погодилася я. — Як це він став повноцінним пілотом, не закінчивши навчання?
— Його з почестями звільнили зі служби, — пояснив Кобб. — Офіційна причина: він потрібен для супроводу вантажних кораблів, які належать його родині. Якщо нам потрібні запчастини, хтось мусить возити їх з інших підземель. А зараз годі розмов, гайда за мною на розбір.
Кобб пішов геть, і Йорґен з ФМ посунули за ним. Здавалося, ніби вони змирилися з цим фактом, немовби давно очікували, що так буде.
Я залишилась на місці. Тепер мені боліло й за Артуро. Як сміли батьки ось так взяти і забрати його з академії?
Йорген знає, що на нього чекає така сама доля, згадала я. Мабуть, усі вони були до цього готові. Принаймні ті, хто походять з вищого класу.
І саме там, перед академією, я вперше збагнула, що, крім мене, в нашій групі не залишилося нікого з простого люду. Це страшенно мене розсердило. Як сміли батьки Артуро забирати його зараз, коли над нами зависла така небезпека? Ще й проти його волі?
Усі пройшли у двері, але Йорґен затримався біля входу.
— Гей, ти йдеш? — гукнув він.
Я попрямувала до нього.
— Однаково батьки не дозволили б Артуро довго літати, — сказав він. — Я навіть здивований, що він провчився так довго.
— Така ж доля чекає й на тебе? Батько може прийти і забрати тебе хоч завтра?
— Поки ні. На відміну від мене, Артуро не готують до політики. Перед тим як батьки заберуть мене, я повинен здобути хоч якийсь бойовий досвід.
— Тобто трохи ризику, аби решту життя прожити в спокої, безпеці й захисті?
Він скривився.
— Ти хоч розумієш, що всі загиблі наші одногрупники були з народу? — гаркнула я. — Бім, Рання, Веремія — ніхто з них не був з нижніх підземель!
— Дзиґо, це були й мої друзі.
— Ти, Артуро, ФМ, — промовляючи кожне ім’я, я штрикала його пальцем у груди, — ви розпочали тренування з дитинства. Вас спеціально готували, щоб ви вціліли, а ваші боягузливі батьки могли почепити на вас медальки й показувати всім, які ви молодці й кращі за інших!
Він схопив мене за руку, щоб я перестала штурхати його. Дивно, але я зовсім не злилася на нього. По його очах бачила, що він не менш розчарований, ніж я, і йому самому гидко бути в таких умовах.
Обіруч я вхопила його за барки, стиснувши з усієї сили. Однак у ту таки мить тихенько опустила голову йому на груди. Я була розгнівана, але водночас — мушу визнати — налякана. Я боялася втрачати більше друзів.
Йорґен напружився, але відпустив мої плечі і — немовби до кінця не знаючи, що робити — обійняв мене. Мені мало б стати ніяково, але натомість цей жест дуже мене втішив. Він усе розумів і відчував втрату не менш гостро.
— Тільки я відчула себе частиною команди, — прошепотіла я, — аж ось усе знову руйнується. Частина мене радіє, що він тепер буде в безпеці, але інша клекотить від люті. Чому такої безпеки не було для Веремії або Біма?
Йорґен змовчав.
— Ще в перший день Кобб сказав нам, що до кінця дійде лише один-двоє, — вела я далі. — Хто загине наступним? Я? Ти? Чому після стількох років ми досі не розуміємо, з ким і за що воюємо?
— Ми знаємо, за що ми воюємо, Спенсо, — тихо промовив він. — Ми воюємо за майбутнє Вогненної та «Альти». В ім’я цивілізації. Але ти маєш рацію, це несправедливо. Але такі вже тут правила. Інших нема. Я знаю.