— Чому ви всі зобов’язані жити за правилами? — запитала я, не відриваючи голови від його грудей. — А як же емоції, почуття?
— Я... Я не знаю...
Я міцніше заплющила очі й подумала про СОН, «Альту» та Вогненну; про те, що мені більше нема за що боротися. Усе своє життя я протистояла тому, що казали про мого батька.
Що мені робити тепер?
— Дзиґо, я маю почуття, — зрештою озвався Йорґен. — Як-от зараз. Я збентежений. Нізащо не подумав би, що ти вмієш обійматися.
Я відпустила його комбінезон, скинувши з себе його руки.
— Ти перший мене схопив! — сказала я.
— Ти на мене напала.
— Всього кілька разів штрикнула пальцем у груди.
Він закотив очі, й мить закінчилася. Дивно, але бредучи до класу разом з ним та ФМ, я дещо збагнула. Хоч і зовсім трошки, але мені полегшало. А зважаючи на події останніх днів, я знову відчула бажання брати від життя усе, що зможу.
42
Кілька днів потому ми з ФМ вечеряли із загонами «Каламар» і «Буря», котрі почали навчання одночасно з нами. На двох у них залишилося шестеро курсантів — себто, усіх разом нас було однаково недостатньо для формування повноцінного загону з десяти зорельотів.
Розмова наша якраз точилася довкола питання, чи об’єднають нас усіх в одну групу. Якщо це таки станеться, то яку назву ми залишимо? ФМ наполягала на новій, проте я вважала, що оскільки в нашого загону залишився командир — тоді як два інші своїх встигли втратити, — нова група повинна взяти нашу назву.
Однак говорити я не наважувалась, натомість мовчки уплітаючи вечерю. Мене досі не покидало відчуття, що в будь-яку мить у приміщення може зайти адміралка і викинути мене геть. Годували в їдальні шикарно, а замість мого латаного-перелатаного комбінезона в академії мені видали цілих три новеньких, які ідеально сиділи на мені.
Кадети ділилися планами на життя після навчання.
— Я буду розвідником, — сказав Ремарк, галасливий парубійко, стрижений під горщик. — У мене вже є запрошення на службу.
— Нудно, — кинула ФМ.
— Та невже? — перепитала одна з дівчат. — А я з твоїх розмов про невиправдану агресивність нескорених вже була подумала, що ця робота найкраще тобі підходить.
— Це було б занадто передбачувано, — пхикнула ФМ. — Навіть якщо мені це добре дається.
Слухаючи їхню розмову, я не переставала думати, чи не заберуть батьки й ФМ, хоча вона була не настільки важлива, як Йорґен, якого готували до політичної кар’єри. Подумалося, що б сталося, якби я потрапила на один з прийомів у нього вдома. Оце скандал учинився б! Я ж бо донька сумнозвісного боягуза.
Авжеж, усі гості були б занадто чемні, щоби щось мені казати, тому нарікати на мене будуть потім. Я ж — примітивна варварка — тим часом сьорбала б суп, голосно відригувала і брала все руками, а бідний Йорґен сидів би, не знаючи, куди подітися з сорому.
Я замріяно усміхнулася, але тут же знову спохмурніла. І чого б то з-поміж усіх я подумала про Йорґена?
Компанія за столом зареготіла, коли хтось із них пригадав невимовний позивний Артуро.
— Мабуть, відколи він пішов, у вас в аудиторії тепер тихо, — промовила Драма, дівчина, що розмовляла з таким, як у Кіммалін, акцентом.
— Якось ми це переживемо, — відповіла ФМ. — Хоча я ніяк не звикну, що більше ніхто не пояснює мені речі, які я й так розумію.
— Дивна у вас команда, — сказала Драма. — Я знаю Йорґена і закладаюся, він розтуляє рота тільки, коли треба віддати наказ або відчитати вас. Я вгадала? Так й Дзиґа ваша дуже тихенька. У вас на заняттях, мабуть, завжди спокійно. Бо в нас, навіть учотирьох, лінія не замовкає ніколи.
Її одногрупники взялися жартома заперечувати, однак мене зачепили її слова. Тихенька? Вона справді вважає мене тихонею? Гаразд, останнім часом я поводилася вельми стримано. Але щоб тихенько? Ще зроду я не чула, щоб хтось мене так обзивав. Гм.
Вечеря закінчилася, і коли ми віднесли тарілки, ФМ кивнула в бік житлового корпусу:
— Відпочивати чи у спортзал?
— Ні те, ні інше, — відказала я. — Мені треба прогулятися.
Насправді мені треба було навідатися до М-Бота і Слимачки, яких я не бачила вже кілька днів.
— Як забажаєш, — відказала вона і, повагавшись, додала: — Бачу, ти досі переживаєш через Артуро. Але не бійся, він усе одно літатиме. Просто це будуть не бойові вильоти.
— Аякже, — кинула я. — Я знаю.
Зорі милі. Скільки часу минуло, а вона досі думає, що мене треба втішати?
Я вийшла за межі бази. Варто було б сходити потренуватися трохи в залі, але мені було соромно за те, що я залишила М-Бота самого так надовго. Кілька разів забігала допомогти Ріку з двигуном, але відколи оселилась на базі, знайти час на це було складно. Мені хотілося насолодитися всіма привілеями, яких мене так довго позбавляли.