Поки я йшла знайомою курною дорогою, потьмяніли небесні ліхтарі, показуючи, що настала ніч, і повітря сповнилося прохолодою. Було добре піти подалі від краєвидів та запахів «Альти» і знову побути сам на сам із небом.
Я дійшла до печери і спустилася в неї на тросі, морально готуючись вислухати низку скарг. М-Бот зовсім не зрадів моєму переїзду на базу, нарікаючи, що фюзеляж його тепер поіржавіє, а програма імітації особистості вийде з ладу через брак практики.
Скочивши на дно, я гукнула в лунку темряву:
— Привіт!
— Привіт, — повторила Слимачка, що сиділа на камені неподалік.
Підсвітивши перед собою, я підійшла і почухала їй голову.
— Маніяк-Бот? — погукала я у чорноту.
— Пропоную підібрати якийсь кращий варіант, — почувся його голос. — На цей позивний я згоди не давав.
— Якщо не можеш обрати собі гарний позивний самотужки, це роблять за тебе.
Я з усмішкою підійшла до зорельота, очікуючи, що він зараз видасть черговий потік якоїсь маячні. Проте він мовчав. Невже щось сталося?
— То що скажете? — запитав він.
— Що?
Що вже знову не так?
— Ви раді? — продовжив він. — Не тямитеся з радості? Хіба вам не подобається?
Що подобається?
Точно, двигун, сяйнуло мені.
Рік таки його встановив. Ці останні тижні я була настільки зайнята, що зовсім забула про роботу. Тільки тепер помітила, що ніде не валяються інструменти, на долівці навколо корабля чисто, а на фюзеляжі М-Бота висить прикріплена записка. Біля неї на крилі сиділа Слимачка.
— Дурна порожня бляшанка, що видає себе за живу істоту, — промовила Слимачка, імітуючи голос Ріка. — Трясця твоїй матері! Клятий шмат металолому!
— Пильнуй за словами, — сказала я Слимачці, — бо за такі розмови, дивись, ще загребуть у техніки.
У відповідь слимак почав бухкати й бахкати, перекривлюючи стукіт молотка по металу, якого за останні тижні наслухався вдосталь.
Я зняла записку і перечитала:
«Готово. Я хотів підняти його в повітря на тестовий заліт, але подумав, що це право належить тобі. Та й до того ж я майже переконаний, що мене зіб’є найперша зенітка.
Робота над кораблем була найкращим досвідом мого життя (тільки М-Боту не кажи). Схеми, які я перемалював, купа цікавих речей, які дізнався — усе це, Дзиго, змінить СОН. Тепер я можу докорінно поміняти всю нашу систему польотів та ведення бою. Мене не просто взяли в інженерний корпус, а й одразу призначили конструктором. Роботу починаю від завтра.
Тож дякую тобі за шанс здійснити свою мрію. Приємних тобі польотів на новому зорельоті. Думаю, твоя мрія також збулася».
Опустивши аркуш, я оглянула гострі, схожі на бритви, крила М-Бота. Спалахнули бічні лампи на фюзеляжі, освічуючи його на всю довжину. Переді мною стояв мій корабель.
Мій власний зореліт.
— То як? — спитався М-Бот. — Політаємо?
— Трясця, авжеж!
43
— Підйомне кільце: в нормі, — промовив М-Бот, коли ми почали поволі злітати. — Основний і маневрові двигуни: в нормі. Система життєзабезпечення: в нормі. Система зв’язку і стелс-функції: в нормі. Світловий гарпун та ІМІ: в нормі.
— Непогано, Ріку, — сказала я.
— Однак гармати не функціонують, — додав М-Бот. — Як і система самовідновлення і цитонічний гіперприскорювач.
— Ну, оскільки я все одно не знаю, що воно таке, вважаймо, що в нас усе гаразд. Ти ввімкнув стелс-систему?
— Звісно. Ви ж обіцяєте, що сьогодні ми не вступатимемо в бій?
— Не вступатимемо, — пообіцяла я. — Просто політаємо, випробуємо двигун.
Ми пролетіли крізь голографічне склепіння печери, і я нараз збадьорилася, відчула трепет. Хоч і так літала тепер щодня, але це було зовсім інше. Проти панелі управління М-Бота навіть найдосконаліші сонівські зорельоти здавалися примітивними, тому я намагалася не чіпати незнайомих кнопок.
Небо кликало. Я відкинулася на спинку крісла і спробувала розслабитися. Принаймні сфера керування, штурвал і важіль контролю висоти такі самі. Я все зможу.
— Ви готові? — запитав М-Бот.
Замість відповіді я ввімкнула прискорення.
Ми понеслися вперед, і одразу ж ввімкнулася його просунута система поглинання перевантаження. Я очікувала, що зараз мене втисне у крісло, однак заледве відчувала хоч якийсь тиск — навіть на повному ходу.