— Ясно, — відповіла я. — Тоді під’єднай мене до каналу командира. Хочу почути записи в реальному часі.
— Є, — мовив він, і мій приймач увімкнувся. — Зауважте, що через втручання в хід запису може бути невеликий розсинхрон між звуком та зображенням.
Кивнувши, я вступила в бій.
Це було неперевершено. Я виляла і стріляла, вирубала ворогам щити і швидко мчала далі. Я була в самісінькому серці віртуального бою, навколо мене ширяли й вибухали кораблі, відчайдушно билися пілоти. Керуючи кораблем, здатним на небачену досі маневреність, я швидко призвичаювалась до лету і здобувала чимраз більшу перевагу. Усього за пів години я збила чотирьох креллів, — встановивши тим самим особистий рекорд, — відбувшись усього кількома дотичними влучаннями по щиту.
Та найкраще, що було з цього — я перебувала в повній безпеці. Нікому з моїх друзів нічого не загрожувало. Це був абсолютно новий рівень симуляції, в якому однак ніхто не ризикував власним життям.
Бійся. Якась частинка мене нашіптувала. Бійся бою. Бійся втрат.
Останнім часом я чула цей голос постійно.
Я заливалася потом, серце вискакувало з грудей. Зосередилася на креллівському винищувачі, якого поливав вогнем інший корабель. Може, вийде збити його щит. Я прицілилась і...
Повз мене промайнув інший зореліт, перехопивши в мене ціль і знищивши крелла. Я одразу впізнала той корабель. Це був батько.
Позаду нього зайняв місце інший корабель.
— М-Боте, — промовила я, стрепенувшись, — ввімкни мені їхню розмову.
Затріскотіло радіо, перемикаючись із частоти командира на приватний канал батька і Гончака.
— Стрільцю, чудовий постріл, — промовив голос Кобба. Звучав він так само, як і нині, тільки не було в ньому цинізму. — Бачу, ти сьогодні в ударі!
Батько зайшов у задню петлю, і я, попри Кобба, полетіла за ним. Я летіла в парі... з власним батьком. Найкращим з людей.
Зрадником.
Я тебе ненавиджу, подумала я. Як міг ти так учинити? Чому не подумав, у що це виллється для твоєї родини?
Він пірнув, і я кинулася за ним, слідуючи за його осяйною напівпрозорою голограмою, що гналася за парою креллівських кораблів.
— Я зіб’ю їм щити, а ти спробуй їх зняти.
Я насилу придушила вир емоцій, що викликав у мені звук батькового голосу. Як можна було ненавидіти і водночас обожнювати його? Як той любий образ його із того дня, коли ми піднялися на поверхню, вживався у моїй голові з тим, що він накоїв?
Зчепивши зуби, я спробувала зосередитися на битві. Мало не врізавшись у наш загін, налетіла група креллів. Батько зайшов у петлю і кинувся їм навперейми. Кобб летів за ним.
Я йшла біля батька, тримаючись одразу біля його крила. Цілковито поринула у переслідування, і весь світ навколо перестав для мене існувати. Залишилися тільки я, батьків привид і ворожий зореліт.
Крен праворуч.
Різкий зріз.
Крутий розворот.
Знову вправо.
В обліт вибуху.
У те переслідування я вклала всю свою майстерність, але все одно відставала. Батько маневрував занадто різко і точно. Попри навіть підвищену рухомість М-Бота, я ніяк не поспівала за ним. Зрештою, літав він далеко не перший рік і точно знав, де треба прискоритися, а де — вильнути.
Але було дещо... Дещо ще...
Я зосередила всю увагу на креллівському зорельоті. Він вильнув праворуч. Батько зробив так само. Він шугнув угору, батько — за ним. Він звернув ліворуч... Батько теж звернув у той бік. Я була ладна заприсягнутися, що він зробив це на долю секунди раніше за крелла.
— М-Боте, — сказала я. — Заміряй час батькових маневрів і порівняй із крелловими. То мені здається, чи він передбачає його подальші дії?
— Це немож... Ого.
— Що? — спитала я.
— Думаю, доречно було б сказати «трясця». Спенсо, ваш батько справді випереджає маневри крелла. Напевно, це якийсь розсинхрон у записі, бо ймовірність того, що людина здатна передбачати маневри з такою точністю — мізерна.
Я примружила очі, додала прискорення і повернулась до переслідування. Влетіла чітко в голограму батькового корабля, так що навколо мене засвітилися його контури. Але зосередилася я не на ньому, а на креллі перед ним, намагаючись повторювати серію його маневрів.
Вліво. Вправо. Розворот. Вгору...
У мене нічого не виходило. Батько крутився і повертав чітко разом із ним, доки врешті не вирубив йому щит. Обидва кораблі крутилися й вертілися один навколо одного, переплітаючись траєкторіями, ніби мотузочки в канаті. Остаточно відбившись від них, я покинула маневрувати і дивилася, як батько якимось дивом вимкнув прискорення, загальмував майже впритул до крелла і вистрілив.