Повертайся, сказала я собі. Тобі треба поспати.
Враз сон зробився тим, чого я потребувала найбільше. Поволі поклала руки на панель приладів і спрямувала корабель в бік печери.
— Тепер я боюся смерті, — тихенько промовив М-Бот.
— Що? — хрипко перепитала я.
— Я написав програму, яка симулює відчуття страху смерті, — пояснив він. — Мені було цікаво, як це.
— Дурна ідея.
— Знаю. Але тепер я не можу її вимкнути, бо це лякає мене ще більше. Що може бути гірше за страх смерті, ніж його відсутність?
Підлетівши до нашої печери, я зависла над входом.
— Я радий, що нам вдалося політати, — сказав М-Бот. — Востаннє.
— Ти говориш так... приречено, — мовила я, відчуваючи, як всередині наростає тривога.
— Мушу сказати вам дещо, — відповів він. — Але боюся, це тільки більше вас засмутить.
— Валяй.
— Але...
— Просто скажи.
— Я... Я мушу вимкнутися, — повів він. — Мені очевидно, що якщо ми продовжимо літати, ви неминуче потрапите в бій. Це у вашій природі. Коли так триватиме й надалі, мені доведеться порушити наказ.
Ці слова так огріли мене, аж я зіщулилась. Не могла повірити власним вухам.
— «Сховайся десь і проаналізуй дані, — вів він далі, поки ми спускалися в печеру. — Уникай бою і чекай на мене». Такий мій наказ, а я повинен слухати свого пілота. Тому це було востаннє, коли ми проводили разом час.
— Я тебе полагодила. Ти мій.
Ми приземлилися.
— А зараз я деактивуюся, — оголосив він. — До того часу, поки мене не увімкне мій пілот. Мені прикро.
— Твій пілот мертвий уже кількасот років! Ти сам казав!
— Спенсо, я — машина, здатна симулювати емоції, яких у мене, однак, нема. Я повинен виконувати свою програму.
— Не повинен! Ніхто не повинен!
— Я дуже вдячний вам за ремонт. Переконаний, що... мій пілот... також був би вдячний.
— М-Боте, так ти вимкнешся навіки, — скрикнула я. — Ти помреш.
Тиша. По одній почали гаснути лампочки на панелі приладів.
— Я знаю, — сказав він.
Я підняла скло, відстібнула ремені й піднялася з кабіни.
— Ну й добре! — кинула я йому. — Вмирай тепер і ти!
Я злізла донизу і відійшла, спостерігаючи, як тьмяніють бортові вогні, допоки не залишилася горіти одна-єдина червона лампочка в кабіні.
— Не роби цього, — промовила я, зненацька відчувши страшну самоту. — Літай зі мною. Благаю.
Згасли останні вогники, і я залишилася стояти в непроглядній темряві.
44
Наступні кілька днів я тренувалася на страшенно неповоротких, посередніх кораблях, котрі, після неймовірного польоту в кабіні М-Бота, здавалися нескінченно відсталими. Не радувало навіть те, що нас посадили у важкі винищувачі класу «Ларґо», обладнані надпотужними гарматами та ІМІ-ракетами.
Після того нас пересадили на «Слатри», які були переважно озброєними вантажними суднами, а не справжніми винищувачами. Оснащені вони були кількашаровими щитами, що вмикалися одночасно задля захисту особливо цінних вантажів та персоналу.
Попри широке застосування, обидві ці моделі були занадто громіздкі й не здатні обганяти маневрених креллів. Власне, через це більшість пілотів і літали на «Поко» і «Фресах». Ті кораблі були швидкі й могли потягатися з прудкими креллівськими винищувачами.
Навіть за штурвалом порівняно швидкої «Фреси» кожен поворот, кожне прискорення нагадувало мені про чутливість керування М-Бота. Це змусило мене замислитися, чи не настав час розповісти про нього СОНу. Він мене покинув. Його програма була явно несправна. Тому я мала повне право привести в печеру команду інженерів, які його розберуть.
Врешті, він-бо — машина, не більше. Що завадить мені зробити це?
«Ти маєш свободу вибору, — казала я йому. — Ти вільний обирати сам...»
— Дзиґо, обережно! — гукнула ФМ, вивівши мене зі ступору.
Замріявшись, я підлетіла майже впритул до неї. Трясця, треба бути уважнішою.
— Вибач, — кинула я.
Нарешті я зрозуміла головний недолік навчання на симуляторах: там ми могли вибухати скільки завгодно, а тоді знову повертатися в бій. Через це у нас розвивалися деякі погані звички, які вилазили боком тепер, коли нас посадили у справжні кораблі, наслідки зіткнень яких також були справжні.
По черзі займаючи чільну позицію, ми виконували складні маневри в трійках, доки Кобб нарешті не викликав нас назад на базу.
— Дзиґо, ФМ, — сказав він, — вам більше підходять зорельоти меншого розміру.
— Хіба не всім зручніше на них? — спитався Йорґен. — Ми ж кілька місяців тільки на «Поко» й літали.