— Ні, — відказав Кобб. — От ти особисто згодишся й на «Ларґо».
— Він має на увазі, Йорґене, що ти повільний, — додала ФМ. — Скажи, Дзиґо?
Недбало буркнувши відповідь, я повернулася в роздуми про М-Бота. І батька. І Веремію. А ще — про очі, що оточили мене в темряві. Кобб попереджав про них, тому...
Трясця. Усе це було дуже складно вивезти.
— Їй подобається, коли я літаю повільно, — гигикнув Йорґен. — Так їй легше врізатися в мене.
Спливло вже кілька місяців, а він досі час до часу згадував той єдиний раз, коли я врізалася в нього. Присоромлена, засмучена, я відключилася від загального каналу.
Ми повернули до бази, аж тут — дуже невчасно — засвітилася лампочка прямого каналу з Йорґеном. Як командир загону, він міг завжди вийти на зв’язок зі своєю командою.
— Дзиґо, що трапилось? — запитав він.
— Нічого.
— А мені так не здається. Ти знехтувала чудовою нагодою підколоти мене.
Я... Мені хотілося побалакати з ним. І я майже відповіла, але щось мене стримало. Напевно, мої власні страхи. Через них, дізнавшись правду про батька, я не змогла поговорити з Ріком і розповісти Коббу — навіть тепер — про те, що бачила.
Мій світ руйнувався. Я чимдуж намагалася його втримати, відчайдушно хапаючись за те, на що могла покластися колись — свою впевненість. Мені страшенно хотілося знову стати тією, якою я була колись — дівчинкою, котра могла бодай вдавати холоднокровність.
Йорґен обірвав зв’язок, і до «Альти» ми летіли в тиші. Прибувши на місце, провели переклик і приземлилися.
— Добре попрацювали, — похвалив Кобб. — Сьогодні мені дозволили відпустити вас раніше на пів дня, щоб ви підготувались до випуску. Він буде за два тижні.
Я стягнула шолом, передала його своїй помічниці з наземної команди і апатично спустилася за нею на землю. Відтак мовчки перевдягнулася в комбінезон і, заклавши руки в кишені, подалася тинятися територією бази.
Пів дня на себе. І чим зайняти стільки часу? Раніше я пішла б лагодити М-Бота, але нині робота була завершена. Я хоч і написала Ріку про те, що тестовий політ пройшов вдало, але ще не розповідала, що зореліт деактивувався. Боялася, що в такому разі він точно здасть його СОНу.
Я незчулася як вийшла за межі бази й опинилася біля муру. Однак затінок дерев більше не давав тієї втіхи, що колись. Хоч я вже й сама не знала, що мені потрібно, але точно розуміла, що це — не дерева.
Мій погляд впав на ряд синеньких ангарів неподалік від саду. Один з них був відчинений, і всередині нього стояла синя автівка, біля якої я помітила тінь: то Йорґен шукав щось у багажнику.
Іди, сказала я сама собі. Іди і побалакай з ним — хоч з кимось. Годі боятися.
Я підійшла до гаража. Йорґен закрив багажник і сіпнувся з несподіванки, побачивши мене перед собою.
— Дзиґо? Тільки не кажи, що тобі потрібна нова матриця.
Я зітхнула:
— Ти казав звертатися до тебе, коли захочу поговорити. Казав, що вислуховувати нас — твій обов’язок як командира. Ти серйозно говорив?
— Я... — Він опустив очі. — Дзиґо, я прочитав це в посібнику.
— Я знаю. Але чи щиро ти казав?
— Так. А що сталося? Це через відхід Артуро?
— Не зовсім, — мовила я. — Хоча частково — так.
Я обхопила себе руками, мовби стараючись не розвалитись на частини. Чи наважуся я сказати це вголос? Йорґен обійшов машину і сів на капот:
— Що б там не було, я можу допомогти. Я все виправлю.
— Не треба нічого виправляти, — сказала я. — Просто вислухай.
— Е-е-е, добре.
Я зайшла в гараж, сіла біля нього і виглянула надвір — на небо, в якому майоріли далекі обриси поясу уламків.
— Мій батько, — повела я, — був зрадником.
Я перевела подих. Чому казати такі речі настільки тяжко?
— Я завжди противилася цій думці, — продовжила я, — переконувала себе, що це все брехня. Але Кобб дав мені подивитися запис Битви за «Альту». Батько не втікав, як всі кажуть. Він вчинив гірше: перекинувся на бік ворога і збив кілька своїх кораблів.
— Я знаю, — промовив стиха Йорґен.
Авжеж, він знав. Невже тільки я одна нічого не відала?
— Ти знаєш щось про той дефект? — запитала я.
— Я чув лише слово, Дзиґо, але батьки не пояснювали мені нічого. Вони кажуть, що це все вигадки.
— А я думаю... Я думаю, це щось всередині людини, що змушує її служити креллам. Хіба не божевілля? Батько зненацька перекинувся до них і почав збивати власних напарників. Щось точно сталося, і було це щось незвичайне. Це очевидно. Правда про нього зруйнувала весь мій світ. Залізнобока ненавидить мене, бо довіряла батькові, а він її зрадив. Вона переконана, що в мене таке саме відхилення, тому й знімає показники мого мозку датчиками в шоломі.