— Це безглуздя, — мовив він. — Слухай, у моїх батьків безліч заслуг. Можна звернутись до них і... — Він глибоко вдихнув, либонь, помітивши вираз мого обличчя. — Точно. Не виправляти, вислухати.
— Так, вислухати.
Він кивнув.
Я знову обхопила себе руками:
— Йорґене, я не знаю, чи можу довіряти собі. Просто в мене з’явилися... деякі прояви, які були в батька перед зрадою. І я їх відчуваю.
— Які, наприклад?
— Я чую спів зірок, — прошепотіла я, — а ще бачила тисячі цяточок світла, які — присягаюся — виявилися очима, які дивились на мене. Мені здається, я втрачаю контроль над власним життям, а може, ніякого контролю й не мала ніколи. А ще... Йорґене, це дуже страшно.
Зчепивши руки, він подався наперед і спитав:
— Ти чула про бунт на «Нескореному»?
— Там був бунт?
Він кивнув:
— Мені не можна знати про нього, але з такими батьками, як у мене, щось та й точно почуєш. В останні дні польоту серед екіпажу виникла незгода щодо того, що робити далі, й половина збунтувалася проти командування. Серед бунтівників були й інженери.
— Мої пращури, — вихопилось у мене.
— Це вони привели нас не Детрит, — мовив Йорґен. — Завдяки їм ми розбилися й залишилися на цій планеті. Але ходять чутки, буцімто інженери вступили в змову з креллами, і що ворог навмисне загнав нас у цю пастку. Мої предки походили з наукового відділу «Нескореного», вони також стали на бік заколотників. Батьки не хочуть, щоб про бунт стало відомо, бо вважають, що це розколе суспільство. Але не виключено, що саме звідти й походять усі ці балачки про дефект і здатність креллів контролювати наш розум.
— Йорґене, як на мене, це зовсім не дурниця, — сказала я. — Мені здається... Мені здається, це правда. Я боюся, що одного дня, коли полечу з вами на завдання, то можу... раптово напасти на вас.
Він подивився на мене й заспокійливо поклав руку на плече.
— Ти — неперевершена, — промовив він тихо.
Я стрепенулася:
— Га?
— Ти — неперевершена, — повторив він. — Усе моє життя було розплановане наперед до найменших дрібниць. Це логічно, і я це розумію. А тоді з’явилася ти. Тобі байдуже на мій авторитет, ти довіряєш власним відчуттям і розмовляєш, наче якась валькірія з прадавньої легенди! Я мав би зненавидіти тебе, але... — Він стиснув моє плече. — Але коли ти в небі, ти — неперевершена. Така цілеспрямована, майстерна і пристрасна. Дзиґо, ти — вогонь, що продовжує горіти, коли гаснуть усі інші. Ти — ніби довершений клинок щойно з горнила.
Я відчула, як всередині мене здіймається тепла хвиля. До такого я точно не була готова.
— Мені начхати на минуле, — продовжив Йорґен, зазираючи мені у вічі. — Мені байдуже на всі ризики. Я хочу, щоб ти літала з нами, бо знаю, що з тобою ми точно будемо в безпеці. Справжній той дефект чи ні, я згоден ризикнути.
— Так само думала Залізнобока про батька.
— Дзиґо, не можна визначати своє майбутнє, відштовхуючись від чогось, чого не розумієш.
Я повернулася до нього і заглянула в очі: темно-карі, трохи сірі навколо зіниць. Цього я раніше не помічала.
Йорґен нараз прибрав руку з мого плеча і відсторонився.
— Вибач, — сказав він. — Щось мене перемкнуло в режим виправлення, а не вислуховування.
— Ні, усе гаразд. Ти мені дуже допоміг.
Він підвівся.
— Ну то як... будеш літати з нами й надалі?
— Поки що так, — мовила я. — І спробую не врізатися в тебе без крайньої потреби.
Він усміхнувся зовсім не Приндовою усмішкою.
— Мені пора. Треба до кравця, щоб зняти виміри для випускного костюма.
Я встала, і ми на секунду ніяково зиркнули одне на одного. Востаннє, коли ми опинялися так близько — на злітному майданчику — він мене обійняв. Досі було дивно думати про те. Цього разу я лише простягнула йому руку, і він її прийняв. А тоді, нахилившись ближче, додав:
— Дзиґо, ти — не твій батько. Не забувай про це.
Відтак наостанок стиснув моє плече і сів у машину.
Я відступила і випустила його з гаража. Ураз збагнула, що не знаю, чим зайнятися далі. Повернутися на базу й сходити в зал? Чи, може, навідатися в печеру до мертвого М-Бота? На що б таке витратити свій вільний час?
Відповідь була очевидна.
Настала пора провідати рідних.
45
За час навчання мені стало звичним ставлення людей з «Альти» до мене. Там було заведено давати дорогу пілотам, навіть кадетам. На довгій вулиці, що вела від бази фермери, усі робітники або усміхалися мені, або піднімали вгору кулак.