Однак ставлення у Вогненній взагалі мене приголомшило. Щойно відчинилися двері ліфта, як люди, що чекали назовні, миттю розступилися, даючи мені дорогу. За спиною я почула перешіптування — тільки були це не кпини й осуд, які я чула раніше. Голоси ці звучали трепетно, із захопленням. Бо я належала до пілотів.
Зростаючи, я привчилася озиратися, коли на мене хтось дивився, тож коли робила так зараз, усі вмить шарілися і відводили очі, мовби їх застукали на крадіжці зайвої порції пайка. Дивно було усвідомлювати такий контраст між старим та новим життям. Крокуючи вулицею, я оглядала склепіння печери. Камені вгорі гнітили, через них я почувалася, наче в пастці. Мені бракувало сонця, до того ж там, унизу, було страшенно спекотно і душно.
Я проминула ливарні, де, випромінюючи світло і жар, стародавній апарат перетоплював породу на метал. Пройшла повз електростанцію, що якимось незбагненним чином перетворювала розплавлене тепло глибинного ядра на енергію. Ступила під величну, незворушну кам’яну руку Гаральда Океанського. Високо над головою він тримав прадавній вікінзький меч, а за спиною в нього здіймався велетенський сталевий прямокутник з різьбленим сонцем, що розкидає косі промені.
Саме завершувалася денна зміна, тож я очікувала десь тут зустріти маму зі своїм крамом. Обігнувши ріг, побачила її: худорляву, гордовиту, у старенькому комбінезоні — зношеному, зате чисто випраному. З волоссям до плечей, вона здавалася дуже тендітною, подаючи пиріг робітникові.
Я застигла на місці, не знаючи, як підійти до неї, бо в ту таки мить усвідомила, що ще ні разу не приходила її навідати. Я неймовірно скучила за мамою. І хоч особливої туги за домівкою не відчувала, бо ще змалечку звикла до довгих мандрівок далеко від дому, мені бракувало її заспокійливого, хай навіть трошки суворого, голосу.
Поки я отак стояла, мама обернулася й помітила мене — і одразу ж кинулася в мій бік. Не встигла я й рота відкрити, як вона скувала мене у міцних обіймах.
Скільки разів бачила я, як інші діти виростають вищими за своїх батьків, але сама залишилася набагато нижчою од неї. Коли ж вона мене обняла, я ніби повернулася в дитинство. У затишок та безпеку. У таких обіймах майбутні подвиги планувати значно легше.
Я дозволила собі знову побути маленькою. Уявила, наче ніяка небезпека мені не загрожує.
Нарешті мама відсахнулася й оглянула мене, взяла пальцями пасмо волосся і здивовано підняла брову: воно добряче відросло і тепер сягало мені далеко за плечі. Першу половину мого навчання в академії мені були недоступні послуги сонівських перукарів, а далі я вже просто звикла до нової зачіски.
Я знизала.
— Ходімо, — мовила мама, — пиріжки самі себе не продадуть.
Це було запрошення в простіші часи — те, що в ту мить було мені так потрібно. Я провела свою, як завше, ділову маму крізь чергу клієнтів: чоловіків та жінок, котрі явно спантеличилися, коли обслуговувати їх стала курсантка льотної академії.
Мама не зазивала покупців, як інші вуличні торговці, але біля її розкладки завжди було повно людей. Коли потік клієнтів улігся, вона взялася змішувати соус і зиркнула на мене:
— Повернулася полювати нам щурів?
Повернулася? Я спантеличилася, аж тут допетрала: вона не знає, що нам дали відгул. Мама подумала, що мене викинули з академії.
— Як бачиш, я все ще в уніформі, — мовила я, показуючи на свій комбінезон, але з її порожнього погляду зрозуміла, що це їй ні про що не говорить. — Мамо, я досі в СОНі. А сьогодні нам дали відгул.
Від цих слів вона несхвально скривилася.
— У мене все добре! — відрізала я. — У моїй групі залишилося тільки троє курсантів, і я — одна з них. За два тижні в мене випуск.
Я розуміла, що вона недолюблює СОН, але хіба їй було так важко порадіти за мене?
Мама продовжувала мовчки змішувати соус. Я присіла на низенький тинок, що тягнувся уздовж хідника:
— Коли мене приймуть в авіацію, ти отримаєш належне піклування. Тобі більше не доведеться пів ночі пекти пиріжки, а тоді цілий день тягати возика. Тобі нададуть велику квартиру. Ти житимеш у достатку.
— Думаєш, воно мені треба? — спитала мама. — Спенсо, я сама обрала таке життя. Мені пропонували простору квартиру і добре оплачувану роботу. Все, що я мала зробити в обмін на це — вторити їхнім брехням про те, що він завжди був боягузом. Але я відмовилася.
Я скинула голову. Такого мені не розповідали.
— Але допоки я стоятиму тут, на розі, торгуючи пиріжками, вони не зможуть ігнорувати нас, — вела далі мама. — Вони не зможуть вдавати, що їхнім словам вірять, бо матимуть перед собою живе нагадування.