Це... Це були слова справжньої нескореної. Але вона помилялася. Бо батько хоч і не був боягузом, але він зрадив. А це — навіть гірше.
Тоді я і зрозуміла, що мої проблеми значно глибші, і балачками з Йорґеном їх не виправиш. Вони були ще більші, ніж моя тривога через побачене, і навіть — ніж батькова зрада.
Моя особистість формувалася навколо неприйняття клейма боягузки. І хай це була реакція на те, що казали про мого батька, вона глибоко вкорінилася в мій характер і стала його визначальною рисою. Однак тепер моя переконаність у тому руйнувалася. Частково — через біль від утрати друзів, однак був тут і страх, що я можу носити в собі дещо жахливе. І це було найгірше.
Той страх руйнував мене. Бо я не знала, чи зможу протистояти йому і сама не розуміла, боягузка я чи ні. Тепер же я навіть не тямила до ладу, що означає бути боягузом. Мати присіла біля мене, як завжди тихо, непомітно:
— Я знаю, ти хотіла б, щоб я за тебе пораділа. І я справді пишаюся тобою, бо знаю, що ти завжди мріяла літати. Просто раз вони вже так повелися з моїм чоловіком, я не впевнена, чи можу довіряти їм життя своєї доньки.
Як їй пояснити все? Чи варто розповідати про своє відкриття? Та й чи наважусь я повідати їй про свої страхи?
— Як ти це робиш? Як справляєшся з тим брудом, який про нього говорять? — спитала я врешті. — Як ти живеш із клеймом дружини боягуза?
— Мені завжди задавалося, що боягуз — це той, кого більше непокоїть те, що скажуть люди, аніж те, як буде правильно, — відповіла вона. — Бачиш, Спенсо, від того, як тебе називають, сміливішим не станеш. Сміливість — це здатність визнати себе тим, ким ти є.
Я струснула головою. У цьому була вся моя біда: я сама не розуміла, хто я така. Якихось чотири місяці тому вважала, що знаю і можу все. Хто сказав би, що, ставши льотчицею, я розгублю всю свою впевненість?
Мама пильно подивилась на мене, поцілувала в лоб і міцно стиснула руку:
— Спенсо, я не проти, щоб ти літала. Просто мені не хочеться, щоб тебе постійно оточували їхні брехні. Я хочу, щоб ти знала, ким він був насправді, а не те, що про нього балакають.
— Що більше я літатиму, то краще розумітиму, хто він, — відказала я.
Мама цікаво зиркнула на мене, мовби сама ніколи над цим не задумувалася.
— Мамо, — озвалася я, — тато колись розповідав тобі, що бачить... дивні речі? Типу очей, які стежать за ним звідусіль?
Вона міцно стиснула губи в тонку лінію:
— Це тобі там розповіли?
Я кивнула.
— Він марив зорями, Спенсо, — мовила вона, — мріяв дивитися на них зблизька, літати серед них, як наші пращури. Ось і все. Нічого більше.
— Гаразд, — кинула я.
— Ти мені не віриш, — зітхнула вона, встаючи. — Але у твоєї бабусі інший погляд. Мабуть, тобі краще побалакати з нею. Але, Спенсо, запам’ятай раз і назавжди: тільки тобі вирішувати ким бути. Наш спадок, спогади з минулого — усе це впливає на нас. Проте не можна дозволяти їм визначати, хто ми такі. Коли минуле, замість натхнення, стає кліткою, це означає, що ти дозволила йому заволодіти собою.
Спантеличена її словами, я спохмурніла. Що означає, у бабусі інший погляд? На що? Та попри те я обійняла маму і подякувала їй. Відтак вона підштовхнула мене в бік нашої квартири, і я, почуваючи дивне сум’яття, залишила її. Коли стояла на тому розі й кожним проданим пиріжком доводила батькову невинуватість, мама по-своєму була войовницею.
Це мене надихнуло, збадьорило. Того дня я зрозуміла її краще, ніж будь-коли доти. Але вона все одно помилялася щодо батька. Стільки всього розуміла, але не знала найголовнішого. Як я колись, доки на власні очі не побачила, як у Битві за «Альту» він став зрадником.
Пройшовши трохи, я зупинилася біля нашого будинку. Ступила у велику арку, що вела у подвір’я. У проході, поступаючись дорогою, переді мною розступилося двоє солдатів, що поверталися зі зміни.
Це ж Алуко та Йоре, збагнула я, проходячи повз них. Вони мене не впізнали. Насправді хлопці навіть не глянули мені в обличчя, а розступилися, щойно завбачили мою форму.
У дворі я махнула старенькій місис Гонґ, яка замість того, щоб, як звичайно, кинути в мій бік щось дошкульне, угнула голову, прошмигнула у квартиру і зачинила за собою двері. З побіжного погляду на вікно нашої однокімнатної квартири мені стало ясно, що Ба там нема, але одразу ж із даху до мене долинуло її тихеньке мугикання. Досі обмірковуючи мамині слова, я полізла драбиною до неї.
Ба сиділа зі схиленою головою перед розстеленою ковдрою, на якій була насипана купка бусинок. Заплющивши свої майже незрячі очі, вона запускала порепані пальці в бусини, вибирала їх на дотик і нанизувала на ниточки: робила прикраси. Сиділа, тихенько мугикаючи під ніс, а борозни на її старечому обличчі нагадували зморшки на м’ятій ковдрі перед нею.