— А, — озвалась вона, коли я нерішуче зупинилася на вершечку драбини. — Сідай, сідай. Мені потрібна допомога.
— Ба, це я, Спенса, — промовила я.
— А хто ж іще? Я відчула, як ти прийшла. Сідай і впорядкуй мені ці бусини за кольором. Ніяк не відрізню зелені від синіх — вони однакового розміру!
Це вперше за довгі місяці я прийшла додому, але вона — так само як і мама — одразу ж приставила мене до роботи. Я хоч і мала до неї деякі запитання, але не могла поставити їх, роблячи те, що вона мене попросила.
— Сині я складу купкою тобі біля правої руки, — сказала я, сідаючи, — зелені — біля лівої.
— Добре, добре. Про кого ти хотіла б послухати сьогодні, серденько? Про Олександра-завойовника світу? Чи про Гервер, яка викрала меча в мертвих? Або, може, — про Беовульфа, як у старі добрі часи?
— Сьогодні я не хочу слухати казок, — відповіла я. — Я говорила з мамою і...
— Зажди, зажди, — мовила Ба. — Не хочеш легенд? Що це з тобою? Не могли ж тебе так зіпсувати там, в академії.
Я зітхнула. А тоді спробувала зайти з іншого боку:
— Ба, а вони справжні — герої, про яких ти мені розповідала? Вони справді жили колись на світі, на Старій Землі?
— Може, й жили. Але хіба це так важливо?
— Звичайно, важливо, — сказала я, сортуючи бусини по чашечках. — Якщо вони несправжні, значить, усе це — побрехеньки.
— Дитино, люди не можуть без легенд. Вони дають нам надію, а надія — це по-справжньому. У такому разі, хіба воно так важливо, чи жили ті всі герої насправді?
— Бо інколи брехня перемагає, — сказала я. — Як те, що про батька кажуть у СОНі, й те, що говоримо про нього ми. Це — дві різні історії, які мають на нас різний вплив.
І обидві вони хибні, подумала я.
Кинувши ще одну бусину в чашечку, я додала:
— Я стомилася гадати, де правда, а де обман; не знати, коли слід битися, а де — скоритися; не розуміти, люблю я його чи ненавиджу, а ще... ще...
Ба покинула роботу і взяла мою руку. Її шкіра була хоч стара, але досі м’яка. Тримаючи мене за руку, вона усміхнулась і навела на мене заскалені очі.
— Ба, — промовила я, нарешті придумавши, як озвучити це, — я дещо бачила. Це — доказ того, що ми помилялися стосовно батька. Він... Він справді виявився боягузом. Навіть гірше...
— А, — м’яко мовила Ба.
— Мама мені не вірить. Але я знаю правду.
— Що тобі вже розповіли в академії?
Відчувши раптову знемогу, я сковтнула і повела:
— Ба, кажуть... Кажуть, у батька був якийсь дефект. Це було щось глибоко всередині нього, через що він перекинувся до креллів. А ще мені розповіли про бунт на «Нескореному» і що дехто з наших пращурів також міг служити ворогові. А зараз кажуть, що це відхилення є й у мене. І я... Мені страшно, що це може виявитися правдою.
— Гм-м-м-м, — протягнула Ба, нанизуючи на нитку чергову бусину. — А зараз, дитино, послухай-но історію про декого з минулого.
— Ба, зараз не час для казок.
— Цього разу це про мене.
Я миттю заткалася.
Про неї? Про себе Ба майже ніколи не говорила.
Відтак вона розпочала свою трохи безладну, але, як завжди, цікаву, оповідь:
— Мій тато був істориком на «Нескореному». Він беріг історію Старої Землі, з часів, що передували нашому польоту в космос. Чи можеш ти уявити, що навіть тоді, з усіма комп’ютерами і бібліотеками — всіма доступними записами — ми легко забували про те, звідки прийшли? Може, це тому, що маючи машини, які були здатні пам’ятати все за нас, ми залишили це завдання їм. Але зараз не про це. Так от, у ті часи ми були зоряними кочівниками. Наш флот складався з п’яти кораблів: «Нескореного» і чотирьох менших, які могли приєднуватись до нього для подорожей на далекі відстані. Ми були суспільством, складеним з дрібніших спільнот, які всі гуртом мандрували серед зірок. Наш флот був частково військовим, частково — торговельним. Таким був наш народ.
— То прадід був істориком? — перепитала я. — А я думала він з інженерів.
— Він працював у машинному відділі, допомагав мамі, — сказала Ба, — але справжньою його роботою було оберігати історію. Пригадую, як я сиділа в машинному відділі й, під гудіння двигунів, слухала його голос, що лунко відбивався від металу. Але розповідь моя не про це, а про те, як ми опинилися на Детриті. Розумієш, не ми почали цю війну, але вона однаково нас настигла. Наш крихітний флот з п’яти кораблів і тридцяти винищувачів не мав іншого вибору і мусив оборонятися. Навіть тоді ми не знали, хто такі крелли, бо спершу не вступали у велику війну, а коли вона дійшла і до нас — зв’язуватися з іншими планетами й космічними станціями зробилося складно і ризиковано. Тож твоя прабабуся — моя мама — була двигуном корабля.