— Тобто обслуговувала двигуни, — поправила я, перебираючи буси.
— Свого роду, так. Але, крім того, вона й була тим самим двигуном. Вона належала до тих небагатьох людей, завдяки яким ми могли мандрувати серед зірок. Без неї, або когось із її здібностями, «Нескорений» не міг би рухатися з великою швидкістю. Бачиш, Спенсо, відстані між зорями неосяжні, а запустити двигун було до снаги лише людині з особливим даром, який передається у спадок в нашому роді, але вважається дуже, дуже небезпечним.
Здивована і водночас налякана, я видихнула:
— То це... дефект?
Ба нахилилась ближче:
— Нас боялися, Спенсо. У ті часи це називали відхиленням, а ми, інженери, були окремим видом людей. Це ми, відважні дослідники, першими потрапили у космос. Звичайні люди завжди заздрили нашій здатності управляти силами, що дозволяють мандрувати у всесвіті. Але я обіцяла, що ця історія буде про мене. Так от, я пам’ятаю день, коли ми прибули на Детрит. Я була з батьком в інженерному відсіку. Це було просторе приміщення з трубами й решітками, що у моїх спогадах закарбувалися значно більшими, ніж були, либонь, насправді. Там пахло мастилом і розжареним металом. Але була в тому відсіку й крихітна віддушина з ілюмінатором, крізь який я бачила зорі. Того дня нас оточив ворог — крелли. Моє маленьке серце було сповнене жаху, бо наш корабель весь трусило від їхнього вогню. На борту творився хаос. Звідкілясь почувся крик, що місток підірвали. Мале налякане дівча, я стояла біля крихітного ілюмінатора, дивлячись на червоні промені пострілів і слухаючи крик зірок. На зв’язок вийшов капітан. Говорив гучно, сердито. Було дуже страшно чути біль і паніку в голосі, який завжди був напрочуд незворушний. Досі пам’ятаю, як він кричав на маму, даючи їй накази, а вона йому заперечувала.
Заціпеніла, я сиділа, забувши про буси, і не дихала. Чому з усіх історій Ба ніколи не розказувала мені цієї?
— Думаю, це можна назвати бунтом, — провадила Ба, — хоча самі ми цього слова не казали. Але незгода таки мала місце. Науковці та інженери виступили проти командування і військових. Але річ у тім, що ніхто з них не міг завести двигуни. А мама могла. Вона сама обрала цю планету і привела нас до неї. Але дорога сюди була занадто далека і складна. Вона її не витримала. Кораблі пошкодилися при посадці, двигуни вийшли з ладу, а разом з ними, Спенсо, ми втратили й її — душу корабля. Я сильно плакала. Пам’ятаю, як батько ніс мене від руїн зорельота, а я кричала й тягнулася до могили матері — груди металу, з якої курився дим. Я вимагала пояснити, чому мама нас покинула. Я почувалася зрадженою, але була занадто маленькою, щоб розуміти вибір, який вона зробила. Вибір воїна.
— Смерть?
— Самопожертва, Спенсо. Гріш ціна воїнові, якому нема за що боротися. Але коли йому є що захищати, то... то це — все, еге ж?
Нанизавши останню бусину на нитку, Ба почала сплітати намисто. Я ж відчула неймовірну знемогу. Неначе її розповідь була тягарем, знести який мені бракувало сил.
— Оце і є їхній так званий «дефект», — сказала Ба. — Люди назвали його так через страх перед нашою здатністю чути зорі. Твоя мама забороняла мені розповідати тобі про неї, бо вважала вигадкою. Однак багато хто з СОНу вірить у це, через що вбачає в нас інших. Того й брешуть, мовляв, моя мати привела нас сюди, бо так їй наказали крелли. Та оскільки ми більше не потрібні їм для обслуговування двигунів — бо нема більше ніяких двигунів — вони ненавидять нас навіть більше.
— А тато? Я сама бачила, як він напав на власну ескадрилью.
— Це неможливо, — мовила Ба. — У СОНі твердять, нібито наш дар робить з нас монстрів, тому й підлаштували все так, щоб це довести. Їм зручно розповідати історію про людину з дефектом, чию волю підкорили крелли, примусивши атакувати своїх.
Я сиділа й не знала, у що вірити. Невже Кобб збрехав би мені? Та й М-Бот казав, що запис не може бути підробкою. То хто тут казав правду?
— Але, Ба, що, як це — правда? — перепитала я. — Ти вже розповідала мені про самопожертву, на яку йде справжній воїн. Що робити, коли розумієш, що в тобі є щось, що може змусити тебе зрадити, нашкодити іншим? Якщо ти знаєш, що можеш злякатися, хіба не найкраще буде... не літати?
Ба заціпеніла, її руки враз зупинилися.
— Яка ти вже доросла, — проказала вона зрештою. — Куди поділася моя маленька дівчинка, яка хотіла з клинком у руках завоювати цілий світ?
— Вона заплуталася, загубилася.
— Наш дар — прекрасна річ. Він дозволяє нам чути зорі. Завдяки йому мама керувала двигуном зорельота. Не треба його боятися.