Я кивнула, але це не полегшило відчуття зради. Про таке треба було розповісти раніше.
— Твій батько був героєм, — мовила Ба. — Спенсо? Ти мене чуєш? Це не дефект. Це — дар. Ти здатна...
— Чути зорі. Так, я це знаю.
Я задерла голову, але на заваді мені стояло склепіння печери. Більше не знала, що мені думати. Прийшовши сюди, я тільки більше заплуталася.
— Спенсо? — гукнула Ба.
Я струснула головою:
— Тато казав прагнути до зірок. Але натомість вони забрали його. Дякую за історію.
Я підвелася і побрела до драбини.
— Спенсо! — повторила Ба, цього разу так різко, аж я заклякла на пів дорозі.
Старенька підняла голову, наставивши свої молочно-білі очі просто на мене, і якимось незбагненним чином я відчула, що вона мене бачить. Коли ж заговорила, її голос більше не тремтів. Натомість у ньому вчувалися владність і командирський тон, як у генерала:
— Якщо ми хочемо колись залишити цю планету і врятуватись від креллів, для цього знадобиться наш дар. Простір між зірками неосяжний, нездоланний навіть для найпотужнішого двигуна. Не можна нидіти в печері лише тому, що боїшся іскри в собі. Її треба не гасити, а вчитися контролювати.
Я нічого не відповіла, бо не знала, що казати. Просто спустилася мовчки з даху, пішла до ліфта і повернулась на базу.
46
— Переклик у порядку спадання, — оголосив Ніс, командир загону «Кошмар». — Почнімо з новачків.
— «Небовись» один, — промовив Йорґен, затнувся, а тоді, зітхнувши, додав: — Позивний «Принда».
Ніс гигикнув:
— Розумію тебе, кадете.
Після нього відрапортувала ФМ, за нею — я. Того дня загін «Небовись» — чи то пак, те, що від нього залишилось — призначили в патруль до «Кошмару».
Я так і не вирішила, що робити з інформацією від Ба. Мене досі мучили сумніви й тривога. Однак я подумала вчинити, як сказав мені Йорґен — продовжити літати. Врешті-бо, зовсім не обов’язково повторювати батькову долю. Я буду обережна.
Я проробила серію маневрів, заданих командиром, і виконання знайомих дій трохи мене відволікло. Після кількох тижнів польотів на кораблях інших класів було добре повернутися за штурвал «Поко». Я почувалася, ніби сіла в старе родинне крісло, зі знайомим відбитком власної спини.
Ми летіли широким строєм на висоті десять тисяч метрів, Йорґен ішов у парі з пілотом «Кошмару». Вишукували на землі уламки, сліди кораблів у пилу та й узагалі будь-що, що могло здатися підозрілим. Ця практика нагадувала розвідувальний виліт під час бою, але була — якщо таке взагалі можливо — ще нуднішим завданням.
— Невпізнаний слід на 53-1-8008! — промовив один з пілотів «Кошмару». — Треба...
— Кобб застерігав нас про жарт 8008, — спокійно кинув Йорґен. — І про «налякай новачка загрозою катапультації» й «підготовку до огляду» також.
— Трясця, — озвався інший пілот. — Старий Кобб зовсім не розуміє веселощів.
— Бо не хоче, щоб його кадетам морочили голови дурницями? — спитав Йорґен. — Нам наказали пильнувати за креллами, а не марнувати час на дурні обряди посвяти. Від вас, шановні, я очікував більшого.
Через вікно я кинула погляд на ФМ. Вона лише похитала головою, мовби кажучи: «Ой, Йорґене».
— То твій позивний правда «Принда»? — спитав у нього один зі старших пілотів. — Хто ж то міг дати тобі таке прізвисько?
— Годі базікати, — гримнув Ніс і заблокував особисті канали. — Усім взяти курс на 53.8-702-45000. Радари зафіксували пожвавлення серед уламків над тими координатами.
У відповідь на це почулися нарікання. Це мене здивувало. Я ж бо уявляла регулярних пілотів... дисциплінованішими. Мабуть, забагато часу провела з Йорґеном.
Ми вирушили в заданому напрямку, де з поясу падали чималі уламки. З неба градом сипалися шматки металу: одні неслися яскравими метеорами вогню і диму, інші опускалися повільніше завдяки вцілілим підйомним кільцям. Ми обережно підлетіли до краю поля, яке посипало брухтом.
— Ну що ж, — озвався Ніс. — Час показати курсантам наші маневри. Поганяймо серед уламків. Якщо помітите придатне кільце, позначте його маячком. Мочаре, Руно, ви підете вперед. Локальна координата 83. Візьміть із собою двох кадеток. Суші, Норде, ваш напрямок — 17, з вами полетить Принда. Може, хоч він покаже вам, що таке дисципліна. Бачать зорі, вам, бовдурам, її бракує.
Ми з ФМ полетіли за пілотами, котрі почали обережно — і зовсім нецікаво — маневрувати між уламками. Нам навіть гарпунами користуватися не довелось. Мочар — той чолов’яга, що досі кепкував із Йорґена — розставив маячки на кілька брил.